Історію цю прийнято було вважати щирою правдою; Ілаза пам’ятала жваву балаканину покоївок і власні палкі суперечки з сестрою. Ада, яка була старша й розумніша, запевняла, що все це вигадки, Ілаза ж наполягала й навіть називала село, де, на її думку, сталася трагедія з отруєнням…
Як би там не було, але за кілька годин пан скрут подасться ссати порося, і вінцем його трапези буде свиняча голова. Ілазі доведеться здолати відразу й страх; вона зробить із очеретинки сопілочку без дірочок — просто коротку порожню трубочку. І вдмухне товчене скло поросяті у вуха…
Її пересмикнуло знову. Вона уявила себе отруйницею зі страшної казки — ось вона йде вздовж столу під час бенкету, ось із посмішкою звертається до усміхненого ж таки ворога, пропонує йому скуштувати чудове тістечко… Цукрова кулька на таці, й рука, що тримає частування, не тремтить. Їж…
Вона подивилася на свої руки в саднах, на товчене скло на камені — й нерішуче, невпевнено посміхнулася. Але ж вона, виявляється, сильна! Вона не здригнулася б у бенкетній залі, й ворог, приймаючи тацю з її рук, нічого б не запідозрив… Вона зможе й зараз. Вона має право, адже бореться за життя. Той, хто живе у павучому тілі, противний природі. Смерть його виправить зроблену кимось помилку.
Вона акуратно загорнула скляний порошок у листок латаття й упевнено, не поспішаючи, рушила вгору вздовж струмка.
…Вона півгодини сиділа в крижаній воді, намагаючись змити з себе не тільки запах, не тільки піт і бруд — саму шкіру. Наближався вечір; найкраще зараз було лягти й заснути. І прокинутися, коли все буде скінчено; щохвилини росла її надія. Всі, навіть найстрашніші тварини вразливіші зсередини, ніж іззовні.
Вона лягла, підставила спину сонцю й міцно заплющила очі — проте сну не було. Ілаза спіймала себе на тім, що хоче бачити все сама. Як він підійде до поросяти, як він…
Вона підвелася. Механічно обтрусила безнадійно зіпсовану сукню; повільно, начебто знехотя, рушила до місця свого майбутнього злочину.
Тенета, якими обплутано було порося, кволо смикалися. Ілаза завмерла; ТОЙ трапезував. Поряд із тулубцем нещасного поросятка в павутинні темніло ще одне тіло; Ілаза раптом похолола. Вона чомусь не думала, що павук настільки величезний… Він рухається так блискавично й безгучно, що справжні його розміри…
А чи вистачить скла?!
Їй почулося глухе, черевне ухкання. Скрут скінчив пити кров і взявся до голови; Ілаза стояла, не зважуючись опустити на землю занесену ногу. Захоплений бенкетом, нерухомий… Арбалеті Зараз би арбалет, та тверду руку, та…
Ледь тріснула гілка. На якусь частку секунди Ілаза розгледіла між гілля черево — вкрите тією само сивою клоччастою шерстю, з вісьмома потужними лапами, розташованими по колу, мов шпиці; рот у неї наповнився гіркою, грузлою слиною. Борючись із нудотою, вона встигла мигцем подумати: от би куди всадити стрілу. Здихай, немислиме страховиську. Конай…
Скрут зник. Мить тому Ілаза бачила його тінь серед плетива гілок — а тепер перед очима в неї виявився безголовий поросячий тулубець у обіймах ослаблого павутиння. Звершилося. Все…
Вона опустилася на землю. Прихилилася спиною до стовбура; тепер тільки чекати. І сподіватися, що, вмираючи, тварюка не здогадається наостанок, у чому річ, та не впорсне Ілазі порцію отрути «для дуже поганих людей», яка робить кров уже не кров’ю…
Їй схотілося заховатись. Хоч на дно струмка; насилу підвелася й побрела вниз, до води. Вона так ретельно знищила сліди товченого скла на камені… Вона так довго змивала з себе запах парфумів… Бідолашний парфумер. І на дні свідомості — маленький колючий жаль: зі смертю того не повториться більше танцю барвистих метеликів перед очима. Того подарованого пекучим жалом забуття, того щасливого стану, якого в звичайному житті не буває. Або майже не буває; Ігар. Вівтар…
— …дивно йдеш. Не занедужала?
Над силу посміхнулася. Незворушність, доброзичлива незворушність; вона підняла очі, оглядаючи крони над головою:
— Я… Все гаразд. Можна… поговорити?
Вона сама не знала, навіщо їй це знадобилося. Та, отруйниця зі страшної казки, обов’язково заводила бесіду з уже отруєною жертвою і спостерігала, вдивлялась, як бліднуть поступово щоки, як зривається голос, як у очах з’являються жах і усвідомлення смерті… А перед цим було півгодини милої бесіди…
— Про що? Про мандрівних менестрелів?
Він не налаштований на люб’язність. Він хоче її нажахати; Ілаза придушила здригання, посміхнулася:
— Про… скрутів. Я не знаю, хто це такі, тому я…
У неї за спиною лунко клацнув сучок. Вона здригнулась, але не озирнулася.
— Про скрутів ми говорити не будемо.
Їй примарилося, чи голос у нього дійсно ледь змінився? Чому — від забороненого запитання? Чи це вже товчене скло?
— Не будемо, — погодилася вона відразу й охоче. — Але… тоді про… павуків?
Воістину, її таємниця додала їй сміливості. Та, отруйниця, напевно говорила з жертвою на доволі слизькі теми — щоб придивитися наостанок, що саме проступить на обличчі, котре так швидко полотніє. Шкода, що Ілаза не бачить обличчя… співрозмовника.