Скрут

— Так ось і я… Півроку, вважай, збирав. У батьків насилу відпросився… Вони мене три дні настановляли: біля порту не бери. А як не брати, коли вони біля порту — найсоковитіші?!

— Чому? — поцікавився Ігар здивовано.

Хлопець закліпав, здивований його нетямущістю:

— Так біля порту — моряки ж! Бувають багаті — страх; якщо пірат, скажімо, якщо він рік у порту не був — він же золотом сипле, мов король… Або купець. Купець — інша річ, але вже якщо купцеві догодити… Так усі вони, розумієш, на берег зійдуть — і туди… І тому біля порту цих — як вошей… Мені, зрозуміло, особливо розкішних не треба — але там і простіші є, такі, що вогонь… Хлопці в нас їздили того року — то аж слину пускали, згадуючи… Так що май на увазі: у порту — саме воно!

Ігар слухав, потроху розуміючи, про що йдеться, та в потрібних місцях шанобливо киваючи. Мерзенну думку — провести косоокого до порту й у темній вуличці вилучити приготовані гроші — було відкинуто не без жалю. Ігар розплатився з човнярем і тим прирік себе на кілька голодних днів; спогад же про торговця хустками викликав нудоту. І навіщо цей дурник різноокий сам на неприємності напрошується…

От буде кумедно, якщо він відшукає Тіар серед портових повій! Ось кого буде легко й не шкода спровадити до скрута в гості — спокутувати провину… А провина, як він давно вже знає по собі, тягне за собою іншу провину; з ім’ям Тіар пов’язана темна історія, про яку до пуття не знають навіть її родичі. Сестра, рідна сестра наздогнала тоді Ігара за ворітьми, запитала, заглядаючи у вічі: чи не знає він часом? Що ж там було насправді?

Що там було? Запитаєте в скрута. Він точно знає. Низка зрад здатна привести до королівського палацу — і до борделю теж. Навіть колишню дівчинку в домотканій сукенці, з дерев’яною прикрасою на шиї…

— Може, разом підемо? — про всяк випадок запитав він у косоокого.

Той посерйознішав:

— Нє… У такій справі кожен сам по собі…

Пасажири, які сусідили з ними, — літня пара — чудово розуміли, про що йдеться; на обличчі в жінки застигла маска бридливості, а чоловік її, вузькоплечий і худорлявий, дивно заборсався й тихенько зітхнув.

На дві третини місто складалося з порту; ніколи раніше Ігар не бачив такого строкатого, різношерстого, барвистого наброду. Побіля нескінченних причалів погойдувалися судна; серед красенів-вітрильників раз у раз траплялися галери — теж по-своєму гарні, присадкуваті, й від них віяло духом заліза й немитого людського тіла, якісь молодці тинялися вздовж причалу, недобре поглядаючи на Ігара — він вискалився й пішов. Прикувати його до лави — невдала думка. Він, звичайно, мріяв побачити море, але не з щілини ж для галерного весла!

У завулках тхнуло рибою, гнилизною, ще чимось задушливим; тут торгували заморськими винами й фруктами, і краї дорогоцінних шовків недбало звішувались у болото. На кожних трьох перехожих припадало по двійко бандитів; Ігар насилу вибрався на набережну — доволі широку, чисту й добропорядну.

Тут перевальцем походжали матроси — багатші, в круглих шапочках і синіх сорочках зі шнурівкою, та бідніші — хто в чому. І ті, й інші хизувались як знаком професійної приналежності, великим кристалом солі, причепленим до пояса; у декого на правій вилиці був витатуйований косий трикутник. Крокував багатий купець, сухорлявий чоловік із пласким вольовим обличчям, причепурений у оксамит і шовк, у супроводі цілого натовпу слуг і охоронців; сновигали злодійкуваті з вигляду хлопчиська, коптилися під відкритим небом баранячі тулуби, а на розі, під тентом, грали в щось на гроші.

Ігар, розімлілий від запахів із коптилень, підійшов до гравців; керував тут веселий чорнявець, а трикутник на його правій вилиці було перекреслено косою червоною лінією на знак того, що за якусь провину людину цю вигнано з матросів. Гра виявилася простою до непристойності — гравці по черзі кидали великий дерев’яний ґудзик; щасливець, у якого ґудзик падав вушком донизу, забирав усі ставки суперників. Якщо всі ґудзики падали вушком догори, увесь банк переходив до власника ігорного закладу, тобто до власника ґудзика; Ігара вразила простакуватість тутешніх звичаїв.

На його очах якийсь шарпак виграв пригорщу мідних монеток і гордо відійшов у супроводі заздрих поглядів. Під жарти-примовки веселий власник благополучно обдирав своїх запальних клієнтів; відчуваючи холодок у грудях, Ігар прилаштувався збоку, й коли дійшла черга, теж потягнувся за ґудзиком.

Чорнявий кинув на нього оком:

— Агов! Що ставиш, малий?

— Штани, — серйозно відповів Ігар. Уся компанія здивовано витріщилася, щоб відразу й вибухнути черевним реготом:

— Та навіщо тобі його штани, Улько?

— Нехай скидає! Хай на кін покладе, бо знаємо таких!

— А чого ж, я бачив якось… Із шинку матросик ішов, голеньким світив… Пропився дочиста…

Чорнявий Улько примружився:

— Добренько… Штани мені твої не потрібні, охота подивитися тільки, як ти підеш без штанів…

Ігар узяв ґудзик останнім, коли всі, що кидали перед тим, уже програли. Важкий, стертий, теплий від безлічі рук…