Слід «Баракуди»

«Джакарта. Бікіні — атол архіпелагу Маршаллових островів — перебуває під опікою США. Після другої світової війни Сполучені Штати провели там двадцять три випробування атомної і водневої зброї. В результаті цього багато жителів архіпелагу опромінилося, а Бікіні став мертвим і безлюдним островом. Більшість тубільців із нього переселили на острів Кілі, що знаходиться за сімсот кілометрів на південь. Спеціалісти з Комітету американських учених заявили, що атол можна повернути до життя — для цього треба замінити увесь заражений радіоактивними речовинами верхній шар коралового грунту. Проте нинішня адміністрація США на дезактивацію Бікіні не хоче відпускати жодного долара».

— Оце такі новини? — запитав я Кіма Михайловича.

— Такі, друже, — сумно відповів він. — Душогуби, як бачиш, не перестають копати людству могилу. Це — лише окремі повідомлення про те, що діється тут, в Азії. Я вже не став тобі переповідати європейських новин. Там теж американці каламутять воду, атомною та хімічною зброєю шантажуючи народи. Про експедицію «Гондвана» передають. Це — приємно, — вже веселіше сказав він. — Люди не забули про нас, хоч і вважають нас загиблими. А хіба це не новина, що Незалежне Коралове Королівство Його Величності приєднано до Австралії? Ось тобі й незалежність Хібоко! Ну, гаразд, Васько, я йду, а ти — як знаєш.

— Ночуйте, брачо, в мене. Чебурашка скоро вечерю принесе, — запропонував Цвяхецький.

— Ні, Пашо, я піду. — І Кім Михайлович залишив радіостанцію.

Ми з чорногорцем зосталися удвох.

— Витягай свій талмуд! — звернувсь я до нього.

— Що — знову лонтар?

— Ну, звичайно, ми ж тоді не дочитали.

— Ти мене замучиш, братику!

Але пальмову книгу таки дістав. До речі, витяг із шухляди ще одну — величезний сувій пальмових сторінок.

— Це — лонтар-бергамбар, — мовив.

І ми поринули в давноминулі часи та недавню історію Незалежного Коралового Королівства.

…Отже, як засвідчують тубільні письмена — лонтарі, атол Хібоко — власність родини Аліандро на віки вічні, бо відкрив його Великий Чампака-Аліандро.

Коли човни переселенців із Зондського архіпелагу причалили до невідомого острова, він був безлюдний. Поступово жменька людей розрослася. З сусідніх архіпелагів чоловіки брали собі за дружин роботящих малайок, мрійливооких індійок. Кровозмішання позначилося на наступних поколіннях. Од вихідців із Зондських островів дітям і онукам дісталася відвага та волелюбство, а матері, уродженки Малайї й Індії, дали їм беручкі руки й чарівну вроду.

Хібокці минулих часів — стрункі, кремезні, з трохи вилицюватим обличчям.

Та в наступні десятиліття втрачено зв'язки з навколишнім світом: жителі Хібоко нікуди не плавали і до них ніхто не прибував.

Ця відмежованість та міжродові шлюби — родичі одружувалися з родичами — далися взнаки: остров'яни здрібніли, рано почали повніти, тавро виродження лягло на їхні обличчя.

З діда-прадіда хібокські королі, далекі внуки Чампака-Аліандро, по всьому атолу — на Паоні, Лаланзі та Бунуті (Бунут теж колись був заселений) — мали нешлюбних дітей. Не відставали од короля й міністри.

І ось коло замкнулося: панівна верхівка почала поповнюватися з представників королівської фамілії та міністерських родин. Нешлюбні діти від малайок здебільшого працювали наглядачами на плантаціях і хатньою прислугою короля. Втім, за останні роки вони домоглися доступу до вищої влади, ставали навіть міністрами.

Король — єдиний і повноправний Володар Королівства — розпоряджався життям і долею підлеглих. Ще прапрадід Ефо-Аліандро запровадив на атолі кару для неслухів: двісті вдарів канчука по спині або ж привселюдне оголошення мертвим. Людину, яка не корилася Володарю, проклявши, виганяли геть. Вона дичавіла й аж до смерті самітньо жила в горах.

Трапилося так, що кільком хібокцям, яких король оголосив мертвими, вдалося переправитися з Коралового Королівства і потрапити в Австралію. Тоді-то і з'явилися під крикливими заголовками в тамтешніх газетах «Остреліан», «Сідней морнінг геральд», «Канберра», ба навіть в американській «Вашінгтон Пост» та японській «Ніхон Кейдзай» репортажі й інтерв'ю з утікачами, в яких розповідалося про феодальні порядки на Хібоко.

І — почалося. Чутки про далекий атол, який невідомо кому належав — королю Ефо-Аліандро чи Австралії,— дійшли до Організації Об'єднаних Націй. На Хібоко виїхала спеціальна комісія.

Ефо-Аліандро наполягав: атол його, бо дістався в спадок від прадіда — Чампака. Представник австралійського уряду твердив протилежне: Хібоко відкрив ще в сиву давнину один англійський мореплавець. А оскільки Англія на початку нинішнього століття надала Австралії самоврядування, то й колишні англійські володіння, в тому числі Хібоко, стали власністю Австралії. Отже… Нинішнього короля Ефо-Аліандро вмовили — і змусили! — Коралове Королівство продати. Остаточна ціна — тридцять сім мільйонів доларів, які підуть у кишеню Ефо-Аліандро. А підлеглі королівства, тубільці Хібоко? Що ж, кожен рятується, як може…

Ось що прочитав мені чорногорець, гортаючи сторінки пальмових книг.

— Чого ж ти, Павле, не говорив про це раніше?