Слід «Баракуди»

— Якщо вірити колишньому співробітникові Нью-Йоркського зоологічного товариства, відомому аквалангісту й автору книжки про небезпечних мешканців моря Едварду Річіуті, то перший із зареєстрованих нападів баракуди на людину стався тисяча вісімсот сімдесят третього року в Індійському океані, до речі, неподалік від островів Дієго-Гарсія й Носі Мазава, — додав Альфред. — І нападають хижачки — знаєте де? — в каламутній воді, де нічого не видно. На відміну від акул, зазначав Річіуті, які спочатку завдають одного удару, а потім знову й знову вертаються і повторюють атаку, баракуди відразу вбивають і ковтають свою жертву. Небезпека зіткнення людини з баракудою полягає не в тому, що хижачка їсть живцем, а що людина може загинути від втрати крові.

Минуло небагато часу, і слід «Баракуди» знову з'явився біля атола Хібоко.

…Скажіть, вам доводилося жити в квартирі, з якої вибираєтесь і куди мають уселитися інші? Ви звикли до неї, квартира стала часткою вас самих. А все ж тепер почуваєтеся в ній не господарем, як раніше, а гостем.

Щось подібне відчували жителі Незалежного Коралового Королівства… Люди очікували, сиділи, так би мовити, на валізах. Але життя тривало: прості трударі ходили на кокосові плантації, король і міністри керували. Я пас свиней.

Та одного разу мене викликав до себе Міністр Вина й Правопорядку. При Паші Цвяхецькому, який перекладав, міністр висловив обурення з приводу того, що, як йому стало відомо, я… катаюся верхи на цапах (їх тепер доглядав колишній Міністр Двору — Альфред Заєць).

Що правда, то правда — був такий гріх. Піймавши цапа за бороду, я сідав на нього, як бувало в дитинстві, і мчав від тирлища аж до приліску. Знічев'я, звичайно.

Через це королівські цапи мене боялися, і як тільки я до них наближався, мекали й кидалися навтіки.

Хто про це доповів Міністру Вина й Правопорядку, не знаю. Здогадуюся, що один непримітний, який удавав із себе дурника, свинар. Він чомусь давно викликав у мене відразу. Чи не тому, що тільки вважався свинарем, б'ючи байдики (щоправда, з королівського столу одержував ласий кусень)? Бо і годував свиней, і чистив сажі старий, знедолений Матик-Матик та інші тубільці.

Одного разу, прямуючи повз свинарню, я побачив під тінистим деревом того плюгавого чоловіка. Треба мені було, звичайно, пройти мовчки. Так ні — якийсь біс підбив озватися!

Щоб допекти тому ледарю, я, порівнявшись із ним, притулив до вух розчепірені долоні й по-свинячому захрюкав.

Ось відтоді й заварилася каша. Коли треба й коли не треба, почали доповідати про мене в королівську резиденцію.

Мені здавалося, що нижче свинопаса — посада, на яку мене перевели, дякуючи тому ж таки плюгавому чоловікові! — опуститися не можна. Але я гірко помилявся. Міністр Вина й Правопорядку, довідавшись, що я погано переношу морську хворобу, змусив мене разом із Матик-Матиком та його сином Куде щодня виходити в океан на полювання морських корів.

Не дивуйтеся — кажучи так, я не помиляюся — саме так, морські корови! Воно, звичайно, справжніх морських корів, інакше — стеллерових, що їх відкрила експедиція Берінга, давно винищили. У наші дні морськими коровами звуть ссавців дюгонів, чи то сирен, які водяться в тропічних морях, неподалік від узбережжя, там, де багаті випаси.

Завдовжки дюгонь три метри, вага до двохсот кілограмів. Вони табунами пасуться на невеликій глибині, здебільшого — вночі. Удень, звісивши голову та, ніби руки, простягши видовжені ласти, відпочивають. Сплять біля самої поверхні океану, серед морської трави й водорослин.

М'ясо дюгонів смачне, а з досить еластичної й товстої шкіри виготовляють різні вироби. Б'ють їх гарпунами і ловлять сітями. Проте не шкіра й не м'ясо ваблять мисливців. Найцінніше в морських корів… сльози, краплинки жиру, що збираються в куточках очей і течуть, коли поранена корова плаче.

Ці сльози — справжні перлини. Зібравши в кокосові «глечики», їх, мов парфуми, розливають потім у невеличкі пляшки і продають. У країнах Південно-Східної Азії ціна на коров'ячі сльози дуже висока. І — не дивно: сльози морської корови допомагають — переважно чоловікам! — від нерозділеного кохання.

Ось я й підійшов до того, чого Матик-Матика, мене й Куде змусили ловити морських корів.

У Кораловому Королівстві рідко траплялося, щоб міністри між собою не ворогували, а дружити — взагалі не дружать. Одначе Міністр Вина й Правопорядку та Міністр Моралі, як не дивно, приятелювали. Цьому була своя причина. Коли одного разу перевірили королівські погреби й виявилося, що запаси пальмового вина — туака — катастрофічно зменшилися, підозра (і не без підстав!) впала на Міністра Вина й Правопорядку. Тоді-то, на одному із бесалолів, свого колегу виручив Міністр Моралі. В свою чергу, коли постало питання — лишатися Міністру Моралі на посту чи ні, «виннячий» шахрай, Міністр Правопорядку, прийшов йому на допомогу.