Слiди на плинфi

Пiвник поспiшав на пiвдень до Либiдi, тiльки не до перевозу, а значно далi, вниз по течiї. За вогнищами на пагорбах, почали свiтитись вогнi i в долинах, глибоких ярах. Не вiд бiгу, а вiд хвилювання в малого закалатало шалено серце. Було страшно, бо не знав, чи не причаїлись де княжi люди, щоб хапати тих, хто поганськi iгрища водить. Було страшно, щоб не помiтили парубки i дiвчата його малолiтнього, за таке зухвальство йому можуть бути великi неприємностi. I ще йому хотiлося подивитися, як дiвки ворожать на водi, як скачуть через вогонь парубки i дiвчата, як спалюють опудало Купали.

Малий поспiшав через гай i на якийсь час дерева закривали вогнi на найвищих пагорбах. Коли ж вiн знов вийшов на хвилясту рiвнину, покриту невисокими чагарями, то побачив, що кiлькiсть далеких вогнiв збiльшилась. З'явились на схилах i рухомi вогнi. Однi з тих вогнiв крутились на невеличкому просторi - то зникаючи, то з'являючись з-за чорних куп дерев. Другi вогнi виникали на горбах i котились униз iз шаленою швидкiстю. Ще здавалося, нiби за ними, по всьому схилу гори тягнуться червонi вогнянi хвости. Спочатку малий не мiг второпати, що це воно, аж раптом став i вдарив себе по лобi. Та тож вогнене колесо вогненної колесницi бога Сонця. Добре, що тут такi височеннi гори i можна сонячнi колеса пускати. Ось стежка пiшла вгору серед густих чагарiв. Коли Пiвник подряпався на гребiнь горба, йому просто в вiчi вдарили вогнi. Вiн вiдскочив назад пiд захист тiнi густого куща. Добре обдивився освiтлену галявину i здивувався: посеред галявини, на гiлках засохлого дуба палили в'язанки сухої берести. Нiде нiкого. Малий нiчого не зрозумiв спочатку. I тому обминув освiтлену галявину в кущах, далi по стежцi прийшов вгору над урвищем i побачив багаття, бiля якого теж нiкого. А знизу свiтло вiд багаття проривалось крiзь кленове верховiття червоними променями i сполохами золотих iскр. Iскри високо летiли вгору роями густих вогняних бджiл. Але далi якiсь темнi тiнi по навскiсному пагорбi над рiкою скакали навколо трьох величезних вогнищ. Малий згадав розмову старших, що сперечалися мiж собою i гадали, чи попини цього разу випросять у князя стражу, щоб ганяти купальськi iгрища. Певно, отi всi вогнi, про всяк випадок, розпалили юнаки, щоб сплутати, а одночас i подратувати стражiв. Але малий чув ще й таке. Говорили мiж собою поважнi каменярi на Софiївському подвiр'ї: "Не буде наш каган попiвським забаганкам потурати - не посилатиме стражу проти купальських iгрищ". "Авжеж, погодився другий. - Пiсля того, як препадлючий Анастасiй покрав усi княжi скарби i подався до ляхiв, каган став обачнiший. Не всяке слово грецьке зразу чує... Бiдна наша земля... На Бога менi не шкода останнього шеляга... Але ж наше золото й срiбло, i хутра на церкву, пливуть до Царграда". "Тихше, - ще хтось почує! "- i каменярi рiвно задовбали важкими теслами по рожевих шиферних плитах.

Пiвник по зiрках побачив, якраз пiвнiч настала. Настав час ворожiння. Тепер треба перейти ще два пагорби i там, за тими долинками чарiвне мiсце. Там, де вливається повноводий ручай до Либiдi. Там, говорили мiж собою старшi, ворожать, за поганським звичаєм, дiвчата на вiнках. Потихеньку переказували, що в тому мiсцi, хто ворожить, в того все збувається точнiсiнько! Чи погане, чи хороше - як наворожилось! Тому в це мiсце не всi вiдважувались прийти, а раптом горе наворожиш?!

Либiдь круто звернула на захiд. I було видно далеко всi пагорби в вогнях. Було видно, як оддалiк на однiй галявинi водили волiв i корiв зi свiчками на рогах. Он на тих водах з човнiв пускали вiнки зi свiчками.