Слiди на плинфi

I вiн страшенно зрадiв, бо зрозумiв, що Бог його почув...

Веселий, щасливий, вiн побiг на полювання - треба годувати яструба. Щось починав яструб занепадати.

III. ХОДА

Та у вiвторок, коли Пiвник знов лишився на цiлий день в iстобцi i розмiшував вiвсяну кашу кленовою кописткою, Реп'ях загарчав. Це вже було щось надзвичайне.

Визирнув на подвiр'я i вгледiв дивного чоловiка, ви тiльки собi уявiть - у шкiряних штанях. На палицi через плече вiн нiс цiлу низку перепiлок. За ним поспiшали два собаки бiлi та строкате, чорне з бiлим, порося. Оце так диво.

Хлопчик вибiг до дороги й привiтався з чоловiком. Той спинився i сперся на коротку дарду.

- Порося сподобалось?

- Авже. Такого не бачив.

Чомусь Пiвник вiдчув, що йому зовсiм байдужий жовтоокий яструб. Хижак поступово пiдупадав i наближався до загибелi. Пiр'я поламане на кiнцях, без полиску. Годинами птах сидiв непорушно, хворобливо наставивши пiр'я. Без лету, без свiжої кровi хижий птах гине. Це всiм вiдомо,

- Давай замiняємось на порося.

- А що ти на обмiн маєш? - як рiвний у рiвного спитав мисливець.

- Доброго яструба. Отакенного! Як орел! Ти ще такого не бачив.

- Хе-хе! Оце я i не бачив - розвеселився мисливець. Та коли Пiвник притяг клiтку з крилатим бранцем, вiн тiльки й вимовив:

- Ого.

I зразу ж погодився замiняти на порося.

Без сумнiву, мисливець був людиною щирою i вiддав Пiвнику порося з повiдцем, щоб не втекло, п'ять перепiлок i ножик з кiстяною мережаною ручкою.

Коли ввечерi пригнали коней, дядько зразу ж спитав:

- Де яструб?

А перед тим, скiльки вже були днiв у Києвi, наче й не помiчав птаха i те, як вiн занепадає.

Холонучи вiд страху, що вчинив без дядькового дозволу i не став справдовуватись, просто вiдповiв:

- Змiняв на строкате порося.

- А це? - Кивнув дядько на ножа при очкурi.

- I це за яструба. I ще перепiлок дав. Я тобi з кашею зварив.

На мить дядько насупився, та зразу ж махнув рукою.

- Шкода. Хотiв на Подiльському торжищi продати. Поспiшив ти, Пiвнику. Ми добру монету втратили...

Порося виявилось навдивовиж веселе i, не дивлячись на своє свинське походження, охайне. I одну дивну здiбнiсть виявив хлопчик у поросяти - воно мало незгiрший нюх, нiж Реп'ях.

Вiн це помiтив при такiм випадку.

Якось малий розмочував, за наказом дядька, шмат волячої шкiри для лагодження збруї.

Вiн поклав її у траву i наказав Реп'яху вiднести до iстобки. Так, заради забави. I пес поволочив шкiру не стежкою, а просто вгору, по схилу.

А порося припнув до лiщинового куща, коли спускався з цебром до джерела.

З повним вже цебром Пiвник пiднявся до поросяти, вiдв'язав його i попрямував до стежки.

Та порося зарохкало, заметушилося i потягло хлопчика вгору по схилу. I п'ятачком нишпорило по травi, принюхувалось, наче шукало слiди Реп'яха. I таки повело до iстобки точно по Реп'яхових слiдах.

Тодi малий намочив ганчiрку рештками житнього кисiлю i потягав ганчiрку подвiр'ям, а потiм закопав у пiсок.

А рештки кисiля на пальцi дав понюхати поросятi.

Порося кувiкнуло i кинулося подвiр'ям бiгати i нюхтити землю, поки вiднайшло мiсце схованки.

I порося вiн назвав Ходою. Як ото в старiй загадцi:

Хода ходить,

Виса висить.

Виса впала,

Хода з'їла!

З часом Пiвник зауважив, що Хода також, як i Реп'ях, виконує накази: "Стiй. Лежи. Вiзьми..."

Але часом на порося нападали такi веселощi, що воно ставало просто скажене, розбишакувало, як тiльки могло.

Добре, якщо це траплялося бiля iстобки, або десь на вигонi...

Зовсiм iнше, коли це находило на порося в мiстi.

Городник на той час приставив дядька Пiвня на подвiр'я будови Софiйського собору.

Добрий гостроверхий паркан з усiх бокiв огороджував величезну будову.

А всерединi огорожi i пiдневiльнi холопи, i вiльнi смерди, i запрошенi майстри-мулярi вiд зорi до зорi невтомно зводили будову.

Хiба що трохи випадало їм подрiмати пiсля обiду, поки годували та перепрягали коней.

Отут зводились рожевi мури майбутнього найбiльшого собору, а навколо них кипiла напружена праця багатьох сотень людей.

Таке ж полчище людей, що товклись бiля мурiв на пiдмостинах, пiдвозило все потрiбне для будови. Це були i дошки для опалубок, i найрiвнiшi, найкращi стовбури дубовi, вистоянi не один рiк.

Вози дзвiнкої рожевої, жовтої та червоної цегли-плинфи, що скорiше нагадувала короткi товстi дошки, дике камiння, брили пiсковику i темновишневого шиферу.

Звозили на подвiр'я i перепаленi брили вапняку, трощили їх молотами i скидали у воду в довгi глибокi ями. Шипiла, кипiла, вирувала бiла вода, i над ямами клубочилась молочно-бiла пара.

Ще привозили вози перепаленої битої цегли - її додавали до розчину вапна.