Слiди на плинфi

- А я про це в своєму життi нiколи не чув, а бачу вперше! - Ледь не кричав Пiвник, з острахом придивляючись до чужого горя i вбогостi. - А чого вони такi?! Чого вони тут сидять?! Хiба немає кому їх доглядати?! А де їхнi родичi?! - Не заспокоювався Пiвник.

- Тихо! - Дядько Пiвень шарпонув за руку так, що ледь короб не злетiв. - Мовчи! Ми перед храмом.

I почав хреститись. Пiвник за ним.

Дядько Пiвень спитав у служки при дверях, кому можна замовити молитву, i той вiдiслав їх у бiчний прохiд.

Вони йшли межи стовпiв кольорових каменiв. Небаченим нiколи ще розмаїттям виблискували мозаїчнi вiзерунки.

Попин, що звався Симеон, був широкоплечий мiцний чоловiк, з довгим i м'яким, як у дiвчини, волоссям, привiтно зустрiв Пiвня.

- Добре чиниш, сину мiй, що прийшов до нашого храму. Особливо радiсно, що ти з древлянських пущ. А там у вас ще пребагато поганства та волховання. Добре, що тебе Господь сподобив, Всi твої побажання виповняться. Надiйся! Молись! I наберись терпiння.

Малий i рота не розорив, але питання, як i перед тим, його мучили. А голоси гугнявi, хрипкi, благання про милостиню забивали ангельський спiв на хорах. Спiвали Давидовi псалми.

Он i калугер у срiбних ризах.

Вiн дивився i не бачив срiбного гаптування на заморських оксамитах, що прикривали боярськi та княжi тiла.

I ще його мучило - а чому цих страшних калiчних людей пустили пiд дверi найкрасивiшого храму.

Пiвник примостився пiд стiну поруч дядька. Дядько ревно молився, а хлопчик все поривався назовнi, до убогих.

Храм наповнився людьми вщерть. I все то були не простi, сiрi, а все бояри, князi, гриднi, дружинники.

На хори пiднялась i вся родина великого князя.

Та малого хлопця це зараз не дуже цiкавило, хоча вiн все запам'ятовував, сам того не усвiдомлюючи.

I коли всерединi, в храмi спiвали псалми, i вгорi, на хорах, i внизу, малий потиху вiдступаючи, рачкуючи полишив храм.

Пiдступив до убогих.

Хто з них молився, гугнявлячи тi самi псалми, що спiвали в храмi. Хто куняв, хто жував, перекочував беззубими яснами якусь поживу. Хто подалi вiд хiдника, тi колупалися в лахах, нужi шукали.

Хлопчик пiдiйшов до найближчого безногого чоловiка iз засохлою, виламаною лiвицею.

- Чого з тобою отаке сталося? - Спитав по довгiй мовчанцi хлопчик, бо було не сила стояти над людиною i мовчати.

- Бог покарав, - похмуро вiдповiв чоловiк, струшуючи могутнiми плечима. - В бою на Летi з печенiгами. Вiдступився бог вiд мене за мої грiхи i вiддав пiд удари поган. Посiкли мене шаблями, погнули стрiлами.

Далi запитав у сусiда з обрiзаним носом i з одним оком.

- А з тобою що, чоловiче, сталося?

- Бог покарав,

- Хiба може Бог обрiзати вуха i носа, i око виколоти?! - Не вгавав малий.

- Дурню ти! Бог мене видав у руки грекам! Вони мене полонили i скалiчили...

- I тебе Бог покарав? - Спитав горбатого клишорукого сусiда.

Той пiдняв гостре пiдборiддя межи кривими плечима. I з гордiстю повiдомив:

- Мене не покарав. Вiн покарав моїх батькiв. А мене бог вiдзначив благодаттю. Бо хто мучається при життi, той по смертi потрапляє в царство небесне.

- А тебе за що Бог покарав? - Пiдступив Пiвник до чорнобородого широкоплечого красеня, що виклав на колiна безпалi культi рук.

Чорнобривий посмiхнувся.

- Звiдкiль я знаю? Арканом менi печенiги руки скрутили. Вночi я втiк. Та руки попухли, потiм загнили пальцi. Тепер от! - Вiн пiднiс до Пiвникового лиця культi. Солодкий сморiд шпигонув хлопчиковi в нiздрi.

Хлопчик iшов уздовж хiдника i все питав, питав. А йому вiдповiдали: "Бог покарав... Печенiги полонили... Бог покарав... Боярин мордував... Ляхи полонили... Бог покарав... Греки ослiпили... Пошесть напала..."

Потiм почали iз храму виходити лiпшi люди, i жебраки покинули всякi розмови.

А завели своє скиглення i прохання милостинi.

Дядько Пiвень пiсля служби вийшов, аж свiтився вiд щастя.

Пiвник таким його нi разу не бачив.

Вiн навiть його не вилаяв, що зник iз храму до кiнця служби.

Лише за першою брамою дядько надяг свого гостроверхого ковпака повстяного.

- Пiвнику, Пiвнику! Я вiдчуваю, я знаю, Богородиця менi допоможе! - Вiн знов зняв шапку i широко перехрестився...

Вiддаючи Пiвневi зброю та звiльняючи iз сараю бранцiв, городник смiявся.

- Ну й вигадав ти, Пiвню! З тебе вийшов би добрий воротар чи вартiвник при порубi. Треба буде воєводi сказати!..

Коли вони всi - дядько, небiж та полоненики прийшли до iстобки, хтось iз холопiв спитав глузливо:

- Ну, як там у городника? Прохолодно i проголодно було у стайнi?

- Не було жарко... Жiнка дати теплий бiлий хлiб... Городник дати пити мед iз хмелем...

Ну, а Лях затято мовчав.

Пiсля обiду дядько з Будом, Тальцем i полонениками погнав коней пасти.

А Пiвник лишився в iстобцi прибирати.

Але весь час думав про калiк-жебракiв.

I страх хвилями напливав на нього, iцо вiн пiшов до схiдного кута, де дядько повiсив глиняного Бога iз сяйвом навколо голови, i почав молитись, щоб Бог був ласкавий до тих калiк-бiдакiв. Щоб нiколи Бог не покарав його, не вiдступився вiд нього i не зробив його жебраком.

Коли Пiвник помолився перед Богом, вилiпленим на глинянiй дощечцi i розфарбованим яскравими фарбами, йому стало легше.