Слiди на плинфi

Малий швидко заснув, але коли його поторсали iз словами: "Ану перевiр, чи спить вишкрябок?" вiн прокинувся i не спав бiльше.

- Та спить... - зашепотiли десь поруч у темрявi.

- Лютує цей боярський пес... Карби карбує на стовповi. Треба порiзати їх усi...

- У нього реза й на сокирi. Не тре... Дарма тiльки роздрочиш псюгу... патлача...

- Бач, розпустив патли, коси заплiв, як вояка князя Мала... А такий же раб, холоп, як i ми...

- Е, брате, - озвався хтось. - Вiн не такий, як i ми. Вiн лише боржник. Вiдробить своє i вiльний птах - лети, куди хочеш!

- Ото вiн нашими шиями своє ярмо вiдкупає!

- Не кажiть, брате, - голос старого Тальця. - Ви самi бачили, як вiн сьогоднi плинфу вантажив, на верхи тягав,

- Тю на нього, на навiженого! Пнеться перед городником та перед майстрами, може помiтять та похвалять!

- Вiн не для похвальби пнеться...

Малий зачаїв подих - це говорив Лях.

- ...вiн пнеться, щоб його помiтили i до себе взяли, щоб до них прирiвнятися...

- Хе-хе! Далеко куцому до зайця...

- Нi! Цей виб'ється нагору. Де на своєму черевi проповзе, де на ваших горбах виїде,.. - сказав Лях i замовчав. I бiльше нi слова.

Iнш робiтники ще за щось лаяли дядька, але останнi слова, що чув крiзь сон малий, були слова Будого:

- Набридло менi коржi пекти. Пiду до городникової служницi, попрошу ковша закваски. I випечу добрий хлiб житнiй.

Та наступного дня, ще на самiм свiтанку приїхав верхи городник i загадав усiм поспiшати на Подiл та вантажити перепалений вапняк i возити до будови Софiї.

I цiлий день Пiвник був сам на господарствi.

Навiть кашу зварив.

Хоч була каша недосолена i вугiлля в неї чимало налетiло, їли всi з насолодою i мовчки. Один тiльки Будий невдоволено зауважив.

- Вугiлля забагато в цьому варевi.

- А тебе нiхто не примушує їсти вугiль! - Гостро зауважив дядько Пiвень, клiпаючи запаленими червоними повiками. - Замочуй ячмiнь на кашу. Грибiв не жалiй. Вранцi сходи до городника. Його ключниця тобi дасть закваску на хлiб. Завтра божий день - недiля. Працi не буде. Тiльки коней поженете на Либiдь випасати. Городник сказав, що нам дозволили випасати на лiвому березi Либедi. А Лях i Нiмець пiдуть до городника на подвiр'я i сидiтимуть у нього в колодках...

Всi застигли, просто отетерiли.

Першим пiдняв голос Талець.

- Пiвню! Ти... ти що вигадуєш? У боярина вони в колодках не сидiли!

- У боярина добрi ловчi пси i воїни є, вiрнi холопи є. Пущi древлянськi, болота чужого не приховають. А в мене пес та малий хлопчик. От i вся моя челядь. Як пiдуть бранцi i сховаються в землякiв та знайомих. Бо вони собi зажили приятелiв за окаянного Святополка. I тодi менi всi днi з вами з рабського корита сьорбати i боярську руку лизати?! Не тому я вiрно служу боярину, щоб завжди гнутись, а тому, що я боржник йому. Вiдроблю йому борг i тодi всi ви хоч в iрiй летiть, як крила маєте. I пальцем не рушу, вуста не отверзну! Ви мене зрозумiли?! - Гостро спитав у Ляха i Нiмця.

Тi закивали. Нiмець покiрно, показуючи всiм видом, що розумiє обставини i жорстокий наказ. А Лях хоч i кивав, та не стримався.

- Ти єсть жорстокий кат!

- Не гнiви мене, Ляше! Не з охоти давлю тебе. То моїми руками боярин тебе держить!..

Малий прокинувся, бо вiдчув, що дядько Пiвень дивиться на нього. Вiн розклiпив повiки - дiйсно, в розчинених дверях стояв дядько i пронизливо дивився на хлопчика.

Поки Будий варив кашу, дядько i небiж викупались у теплих, не скаламучених струменях Либедi. Роса пекла холодом ноги, а над плесом слався туман.

З кущiв вербових, з тернових заростей на пагорбах солов'їна пiсня била, тьохкала, аж в головi наморочилось.

Десь iз заростей болотних прорiзався нiжний голос очеретянки, i здалеку неслось настирливе теркотiння деркачика.

Дядько Пiвень утер тiло i лице довгим рушником, потiм обтер тремтячого небожа.

- Спат-ти х-х-хочеться! - Цокотiв зубами хлопчик.

А дядько мовчки натягував свiжу, вишивану червоним, сорочку.

Iз комiрчини, з-пiд рибальських снастей дядько витяг свої припаси - два глеки меду, голову воску i ще щось у м'якому липовому кошелi. Малий здогадався, що то хутро. Сам дядько не їв i малому не дозволив, а тiльки воду пив, поки всi снiдали. Потiм вiн кивнув Ляховi й Нiмцевi, i вони вийшли з-за столу.

Залога при брамi здивовано вибаньчилась на дядька, що йшов позаду двох чужинцiв з рогатиною i сокирою за поясом, а за ним плуганився сонний хлопчик з великим берестяним коробом за плечима.

Лишивши полонених i зброю в городника, дядько i небiж крокували неквапно хiдниками Верхнього Мiста. Вулицi були рiвнi та вузькi, мощенi дубовими колодами. Вздовж вулиць тяглися паркани сосновi й березовi, дубовi та кленовi.

Проте не на всiх подвiр'ях чулось життя, не над усiма мовницями та iстобками вились дими. Раз по раз розписанi, оздобленi i рiзьбою, i фарбою будiвлi мали закритi дошками вiконницi, а перед ворiтьми на стежцi пробивався пухнастий спориш.

- Дядьку! Чого цi двори мертвi? У Києвi пошесть була?!

- Не пошесть, а лядський король Болеслав, як тiкав iз окаянним Святополком iз Києва, забрав собi у полон не смердiв простих, а тисячу київських бояр! Тепер вони далеко в полонi сидять!