Смарагдова книга

Із Хронік Вартових,　

ЗО березня 1916 р.

Пароль дня: «Potius sero quam numquam»[2].　

Лівій　

З наших таємних джерел випливає, що невдовзі на Лондон чекають напади військово-повітряних сил Німеччини, отож ми вирішили запровадити протокол безпеки першого рівня. Хронограф на безрік буде перенесено в документарій, а леді Тілні, мій брат і я елапсуватимемо звідти, щоб витрачати на це щонайбільше три години на день. З цієї кімнати буде легко вирушати в XIX століття, уночі сюди рідко хто заходить, у хроніках тих часів жодного разу не згадується відвідування з майбутнього, тому можна висунути припущення, що ніхто жодного разу не помітив нашої присутності.　

Певна річ, леді Тілні відмовилася змінювати усталені звички і, за її словами, «не відшукала хоч якої логіки в наших аргументах», проте врешті-решт мусила пристати на рішення нашого Магістра.

Воєнний стан іноді вимагає рішучих дій. Сьогоднішня пообідня елапсація в 1851 рік відбулася в напрочуд дружній атмосфері, можливо, тому, що моя дбайлива дружина пригостила нас своїм неперевершеним пирогом і ми не порушували гострих тем, зокрема право голосу для жінок, пам’ятаючи ті палкі суперечки, якими кінчалися попередні розмови.　

Леді Тілні було шкода, що нам не можна відвідати всесвітню виставку в Гайд-парку, але тут ми з нею були заодно, тому розмова спливала тихомирно. Щоправда, згодом леді Тілні запропонувала нам порізатися до завтра в покер, у такий спосіб виказавши знову свою ексцентричну вдачу.

Погода сьогодні: легенька мряка, весняна прохолода, 16 °C.

_{Звіт: Тімоті де Віллерз, Внутрішнє Коло}

Вістря меча було спрямоване просто мені в серце, а очі вбивці зяяли, наче дві чорні діри, які ось-ось поглинуть усе довкола. Я знала: мені не втекти. Я незграбно позадкувала.　

Чоловік пішов за мною.　

— Я зітру з лиця землі все, що мерзить Господу! Земля просякне твоєю кров’ю!　

Ці пафосні заяви викликали в мене заперечення (Земля просякне моєю кров’ю? АГОВ! Де тут земля — це ж вкрита плиткою підлога!). Але мені було так страшно, що я не випустила й пари з вуст. До того ж з його вигляду було зрозуміло, що мого почуття гумору чолов’яга вочевидь не оцінить у цій ситуації. А чи міг він узагалі оцінити якийсь гумор?!　

Я зробила ще крок назад і наштовхнулася спиною на стіну. Мій супротивник голосно зареготав. Ну гаразд, може, він і має почуття гумору, просто воно трохи відрізняється від мого.　

— Помри ж, демоне! — скрикнув він і без жодних вагань увігнав меча просто мені в груди.　

Я схопилася в холодному поту, прокинувшись від власного крику. Серце боліло нестерпно, ніби його справді проштрикнули вістрям меча. Що за кошмарний сон! Але чи варто дивуватися?　

Події вчорашнього дня (а також позавчорашнього) не заохочували зручненько скрутитися калачиком під ковдрою і спати собі праведним сном. У голові крутилися несподівані думки, шалено розростаючись, немов м’ясоїдні квіти. Ґідеон просто мене розіграв. Насправді він мене не кохає.　

«Вочевидь, він навіть пальцем не встигне поворухнути, як жіночі серця самі впадуть до його ніг», —

у моїй голові безупинно повторював м’який і глибокий голос графа Сен-Жермена. А також: «Немає нічого, що було б легше передбачити, ніж реакцію закоханої жінки».　

Цікаво, як зазвичай реагує закохана жінка, дізнавшись, що їй брехали і маніпулювали нею?