Смарагдова книга

— Що за дуррня! — заперечила мадам Россіні, прикріплюючи перуку. Масивні шпильки, що нагадували маленькі кинджали з блискучими скляними вістрями, поблискували блакитними зірками серед рівненько укладених кучерів.　

— Тут уся річ у контррастах, лебедонько, контррасти — це чи не найголовніше, що моше бути. — Вона показала на відкриту косметичку на комоді. — А тепер настала черга макіяжу. Темні імлисті очі — ось справдешній штиль вісімнадцятого століття. Дрібка пудри — et parfaitement[35] Сама досконалість. Ти будеш неперевершеною на балу.　

Хоча цього вона не могла знати, бо вона ж ніяк не зможе гам побувати. Я посміхнулась.　

— Ви така добра до мене! Ви взагалі найдобріша. А за ваші сукні вам мали б вручити «Оскара».　

— Авшеш,

— скромно мовила мадам Россіні. — Вашливо, щоб ти сідала в авто головою вперред і точно так же виходила з нього, моя крралечко!　

Підвівши мене до лімузина, мадам Россіні допомогла сісти всередину. Я почувалася як матуся Мардж Сімпсон[36], хіба що споруда на моїй голові була білою, а не блакитною, і, на щастя, вона таки вміщувалася в машині.　

— Чудасія — як така струнка особа може займати аж стільки місця, — пожартував містер Джордж, коли я підняла свої спідниці та взялася акуратно розправляти їх на сидінні.　

— Що й казати! Такій сукні можна сміливо давати окремий поштовий індекс.　

Мадам Россіні послала мені на прощання веселий повітряний цілунок. Ох, яка ж вона чудова! Перед мадам Россіні я забувала про те, яким страшним є зараз моє життя. Авто рушило. І зараз же відчинилися двері штабу, а звідти, як циган з пасіки, вискочив Джордано. Підголені брови він склав дашком, а на лиці напевно страшенно зблід, хоча під кремом це так просто не помітиш. Його рот то закривався, то відкривався, товсті губи безпорадно плямкали, через що він нагадував викинуту на берег рибину. На щастя, я не чула, що він там товкмачив мадам Россіні, але я чудово могла уявити ці слова: «Ох і дурепа! Вона ж геть не тямить про історію і менует. Та вона ж усіх нас виставить на глузи своїм невіглаством! Страшенний сором».　

Мадам Россіні в’їдливо посміхнулась і сказала йому щось таке, від чого риб’яча пелька Джордано несподівано стулилася. Як шкода, що вони лишилися позаду, коли водій повернув на маленьку вуличку, яка вела до Стренду.　

Я посміхнулася, відкинувшись на сидінні. Та враз мій чудовий настрій де й подівся, а натомість відчулися напруга й страх. Я боялася чи не всього: невідомості, гамірної юрби людей, позирків, розпитувань, танців і найбільше, ніде правди діти, зустрічі з графом. Ці жахіття марилися мені сьогодні вночі, перетворившись на кошмари, хоча я вже тішилася, що нарешті маю нагоду проспати без перерви цілу ніч. А перед пробудженням мені наснилося казна-що, ніби я перечепилася через спідницю, зашпорталася і покотилася вниз довжелезними сходами, просто до ніг графові Сен-Жермену. А той, навіть не торкаючись мене, підвів мене, тримаючи за горлянку і репетуючи чомусь голосом Шарлотти: «Ти — ганьба для всієї родини!»　

А коло нього стовбичив містер Марлі, тримаючи в руках наплічник Леслі, й докоряв: «У тебе на електронному проїзному залишилося всього фунт і двадцять центів!»　

— Що за брехня, я щойно поповнила рахунок! — Сьогодні вранці на уроці країнознавства Леслі до сліз реготала з мого сну. Хоча, взагалі-то, він таки десь мав слушність, бо вчора після школи, коли Леслі сідала в автобус, у неї поцупили наплічник. Якийсь чоловік грубо зірвав його зі спини і накивав п’ятами. Як говорила Леслі, біг він, певно, прудкіше за найкращого британського спринтера Двейна Чемберса[37].　

Одначе ми вже трохи звикли до витівок Вартових. А від Шарлотти (яка явно причетна до цього) то й взагалі чогось іншого годі й сподіватися. Та попри це, такий спосіб здався нам трішки… так би мовити… нетактовним. Останнім доказом наших припущень став той факт, що на зупинці біля Леслі стояла краля з сумочкою фірми «Hermès». Якщо вже сказати по-правді, то який поважний злодій ризикнув би заради якогось пошарпаного наплічника, коли поруч — французька розкіш?　

Ксемеріус переповів, що вчора, щойно я вийшла з дому, Шарлотта винишпорила всі закутки моєї кімнати в пошуках хронографа, не обминаючи жодного сховку. Ще й під подушку (що й казати — оригінальне місце!) не забула зазирнути. Ретельно обшукавши шафу, вона нарешті виявила шматки гіпсокартону і, переможно вишкірившись (за словами Ксемеріуса), полізла рачки в самісінькі нетрі шафи. І вона геть не злякалася мого старого друга-павука (як сказав Ксемеріус). До того ж вона не відчула жодної награної відрази, порпаючись у нутрощах запилюженого крокодила.