Смарагдова книга

— Та не міг же він… Ось так… тобто, я хочу сказати, навіть у вісімнадцятому столітті не можна отак безкарно вбити людину? — Я мало не захлинулася. — Невже лорд Аластер хоче опинитися через нас на шибениці?　

На якусь хвилю темні очі графа сховалися під важкими віями, ніби він намагався вловити думки свого суперника.　

— Ні-ні, для цього він занадто хитрий, — протягнув граф. — Проте він також знає, що в нього не надто й багато можливостей побачити вас обох перед вістрям своєї шпаги. Та його не так просто обіграти. Я відкрив точний час вашого повернення, коли ви будете зовсім самі та беззбройні, у темному підвалі, лише однісінькій людині (і тільки їй!). Тоді-то ми й побачимо, що станеться.　

— А-а-а… — процідила я. — Але…　

Граф підніс руку.　

— Не переймайтеся, дітки. Зрадник не знає про те, що Ракоці та його люди пильнують кожен ваш крок. Аластер мріє про ідеальне вбивство — одразу ж після скоєння злочину тіла практично розтануть у повітрі, — він розсміявся. — Проте зі мною цей фокус не пройде. Щодо мене він має інший план убивства.　

Оце так-так!　

Я ледве осмислила новину про те, що ми, так би мовити, були наживкою, що не надто змінило мої уявлення про цей бал, як повернувся папужачий перший секретар — як же його звати? — з двома келихами білого вина. Слідом за ним дріботів ще один наш давній знайомець — опецькуватий лорд Бромптон. Побачивши нас знову, він страшенно зрадів і поцілував мою руку значно чуттєвіше, ніж належало за правилами пристойності.　

— Що за вечір нині! — вигукнув він. — Я щиро радий! Леді Бромптон і леді Лавінія вже бачили вас, але їх захопили танці. — Він засміявся, і його опасисте черево затремтіло. — Мені доручено запросити вас на танок.　

— Чудова думка, — похвалив граф. — Молоді повинні танцювати! Я замолоду робив це при кожній нагоді.　

Овва, зараз почнеться! Спочатку я виявлю, що обидві ноги в мене ліві, а відтак взагалі перестану розуміти, куди праворуч, а куди ліворуч, Джордано охрестив це «цілковитою втратою орієнтації». Я саме хотіла випити залпом своє вино, проте Ґідеон перехопив мій келих і передав його першому секретареві.

На просторі, призначеному для танців, уже шикувалися ряди для наступного менуету. Леді Бромптон, уздрівши нас, радісно замахала. Лорд Бромптон зник серед юрби, а Ґідеон в останню мить встиг втулити мене в лінію дам — точніше, між золотавою і зеленою гаптованою сукнями. У зелену була вбрана леді Лавінія, в чому я переконалася, зиркнувши скоса в її бік. Леді Лавінія була такою ж вродливою, як і в моїх спогадах, а її сукня, занадто відверта навіть для тутешньої розкутої моди, мала досить глибоченьке декольте. На її місці я б боялася нахилятися вперед. Одначе леді Лавінія цим, певно, геть не переймалася.　

— Приємно бачити вас знову! — Вона вшанувала сліпучою посмішкою всіх присутніх, а особливо Ґідеона, і мерщій схилилася в реверансі, з якого починається танець.　

Я схилилася слідом за нею і відчула, як мене охоплює паніка, а ноги підтинаються.　

У голові зароїлися сотні настанов на кшталт «ліворуч — це там, де великий палець праворуч», але тут Ґідеон зробив крок у tour de main[39], поставши переді мною, і мої ноги якимось чином самі почали правильно рухатися під музику.　

Величні звуки оркестру наповнювали залу до найглибших куточків, і помалу голоси довкола стихли.　

Ґідеон притулив ліву руку до стегна, а праву подав мені.　

— Тобі не здається, що цей менует Гайдна просто чудовий? — невимушено мовив він. — А ти знаєш, що цей композитор мало не став членом Ложі? І станеться це за десять років, під час його подорожі Англією. Тоді він серйозно замислився над нагодою осісти в Лондоні надовго.　

— Подумати тільки! — Я прослизнула повз нього вперед і трохи схилила голову, щоб не спускати з нього очей. — Донині я вважала Гайдна лише катом маленьких дітей.　

Принаймні він катував мене у дитинстві. Це я добре пам’ятаю, коли Шарлотта напрочуд завзято раз у раз грала його сонати для фортепіано. А тепер так само завзято вона розшукувала хронограф.　

Але я не могла пояснити це Ґідеонові, бо ми вже перемістилися з четвірки у велике коло. Тож мені довелося зосередитися на тому, аби рухатися праворуч по цьому колу.　

Хтозна, в чому там була річ, але якоїсь миті я збагнула, що мені справді подобається процес. Полум’я свічок дивовижно мерехтіло на вечірньому вбранні, музика вже не здавалася нудною і застарілою. Де там — вона якнайкраще пасувала до загальної атмосфери. Довкола безтурботно сміялися гості. Перуки теж не виглядали дурнувато, я почувалася легко і вільно.　

Танок нарешті розпався, і я покружляла до Ґідеона, ніби все життя тільки те й робила, що кружляла на балах. Він глянув мені у вічі так, наче ми в цій залі зосталися самі.　

Із таким дивним, піднесеним настроєм я не могла нічого, крім як випромінювати його в широкій посмішці, геть забувши про застереження Джордано — «у вісімнадцятому столітті зуби не вишкіряють». Скидалося на те, що моя посмішка геть зіпсувала кров Ґідеону. Він узяв мою простягнуту руку та, замість легкого торкання пальцями моєї долоні, міцно її вхопив.