Смерть бере відпустку

Звичайно, напрошується питання, чи уряд обмежувався незворушним спогляданням щоденної драми, переживаної мільйонами мешканців країни. Відповідь двоїста, ствердна, з одного боку, й заперечна, з другого. Ствердна, нехай дуже відносно, бо вмирати, врешті-решт, то річ якнайнормальніша й янкайбуденніша, вияв чистої життєвої рутини, епізод у нескінченній спадкоємності від батьків до дітей, принаймні від адама та єви починаючи, й уряди в усьому світі дуже зашкодили б нестабільному громадському спокоєві, якби взялися оголошувати триденну жалобу щоразу, коли помре який-небудь старий голодранець у притулку для незаможних. Але водночас і заперечна, бо навіть кам’яне серце не могло залишитися байдужим перед наочним доказом того, що встановлений смертю тиждень чекання перетворився на справжню суспільну катастрофу, не лише для тих пересічно трьохсот осіб на добу, в чиї двері стукала невблаганна доля, але й для всіх інших, не більше й не менше, ніж для дев’яти мільйонів дев’ятисот дев’я­носта дев’яти тисяч і семисот осіб усякого віку, статків і станів, які щоранку, прокинувшися по ночі, сповненій янайжахливіших снищ, бачили дамоклів меч, підвішений на мотузочці над своєю головою. Коли брати тих трьохсот, що отримали фатального фіолетового листа, кожен із них реаґував на невідкличний вирок, ясна річ, по-своєму, за покликом власної натури. Окрім тих людей, уже згаданих вище, котрі, спонукувані збоченим наміром помсти, яку слушно було б, удавшися до неологізму, назвати передпосмертною, постановили махнути рукою на свої громадянські та родинні обов’язки, не писали заповітів і не погашали податкової заборгованости, аж ніяк не бракувало й таких, що переводили в життя якнайганебнішу версію горацієвого carpe diem[9], запропащали рештки відведеного їм на цьому світі часу, віддаючись каригідним сексуальним оргіям, наркотичному дурманові та пияцтву, можливо, їм думалося, що за такі нестримні ексцеси їх поб’є грець або трафить шляк, а як ні, то спопелить грім божий, і загибель таким способом зразу на місці вирве їх із пазурів смерти як такої, треба ж її провчити бодай отакою підкладеною свинею. Інші, стоїчні, сповнені гідности й мужности, схилялися до такого радикального кроку, як самогубство, бо теж гадали, що таким робом покажуть, чого варті, й дадуть научку владі танатоса, колись давно це називалося символічним ляпасом, і за тодішніми щиросердими переконаннями вважалося, що він болить найдужче, бо йде з царини етики та моралі, а не з примітивного поруху, здійсненого завдяки фізичному зусиллю. Зайве й казати, що марні були всі ці спроби, як не брати деяких упертюхів, що відклали власне самогубство на останній день терміну. То був, ніде правди діти, майстерний хід, якому смерть нічого не змогла протиставити.