Смерть бере відпустку

До її чести, першою інституцією, яка чітко й повно усвідомила пригніченість душевного стану цілого народу, стала католицька й апостольська римська церква, що її назву в наш час, коли спостерігається нестримний потяг до використання літерних абревіатур у повсякденному спілкуванні, чи вже приватному, чи офіційному, можна було б доладно скоротити до карц. Воно то й певно, що тільки цілковита сліпота могла не дати побачити, як її храми, мов на помах руки, раптом заповнилися юрбами знедолених, що шукали в них за словом надії, розрадою, бальзамом на серце, болетамівним ліком, заспокійливим для душі. Ті, що раніше жили з ясним усвідомленням неминучости смерти, від якої не втечеш, але водночас міркували собі, що коли вже померти судилося такій силі-силенній люду, то тільки через зовсім лихий жереб могла прийти саме їхня черга, тепер гаяли час, потайки визираючи з-за завіси на вікні, чи не йде листоноша, або боялися вертатися додому, де жахливий лист фіолетового кольору, страшніший за кровожерливого хижака з роззявленою пащею, міг чигати на них за дверима й готувати стрибок. По церквах не було жодної миті перерви, довгі черги розкаяних грішників, постійно поповнювані, неначе конвеєр на промисловому підприємстві, двічі обкручувалися навколо центральної нави. Чергові сповідники працювали не складаючи рук, іноді їхня увага через утому притуплювалася, іноді знову раптово збуджувалася через якусь скандальну подробицю в розповіді, насамкінець вони про людське око накладали єпитимію, стільки-то отченашів, стільки-то богородиць, і хутенько давали розгрішення. Під час коротенької павзи між двома сповідями, поки вже відсповіданий виходить, а наступний заходить і вклякає, вони відгризали шматок від курячого перекладанця, що мав їм правити за ввесь обід, а тим часом подумки вже винагороджували себе добрячою вечерею. У казаннях повсякчас говорено про смерть як єдину браму до небесного раю, з уточненням, що туди ніхто ніколи не потрапляв живим, і проповідники в розрадницькому запалі не зупинялися перед використанням ні найвищих осягів риторичного мистецтва, ні найпримітивніших прийомів з підручників закону божого, аби тільки переконати настрашених парафіян, що вони, зрештою, мають підстави уважати себе за щасливіших супроти предків, коли вже смерть надала їм доволі часу, щоб приготувати себе до входження в едем. Щоправда, в затемнених і затхлих сповідальницях декому зі священників доводилося на превелику, їй-бо, силу долати себе самих, бо зранку вони самі вже отримали були свої фіолетові конверти, а отже й мали досить і передосить підстав сумніватися в тому, чи несуть промовлювані ними слова хоч якусь полегшу.

Те саме відбувалося з психотерапевтами, яких міністрество охорони здоров’я, спішно імітуючи душезцілювальні заходи з боку церкви, виділило для надання допомоги найбільш зрозпачілим. Не раз і не два траплялося, що психотерапевт, рекомендуючи пацієнтові дати волю сльозам, бо то найліпший спосіб угамувати пекельний біль, тієї самої миті й собі починав ридма ридати, на згадку про те, що й він сам міг стати одержувачем такого точнісінько конверта з першим ранковим рознесенням пошти. Сеанс закінчувався обопільним нестримним плачем спостижених спільним горем, але психотерапевтові пригадувалося, що в разі приходу лихоносної звістки він іще матиме вісім днів, аж сто дев’яносто дві години життя. Сексуальні оргійки, наркотичні забави та пияцькі посиденьки, про проведення яких він чував, допоможуть йому перейти в інший світ виступцем, хоча буде й ризик того, що в його етерному осідку тебе потім опосяде тим дужча туга за посейбіччям.