Смерть бере відпустку

Яко`сь одна пані, зовсім недавно перед тим овдові­ла, не знайшовши іншого способу виявити нове щастя, яким пойнялося її єство, попри легкий щем від усвідомлення того, що, не вмерши, вона ніколи більше не побачить оплакуваного небіжчика, надумала вивісити національний прапор з обсадженого квітами вікна, яке виходило з її їдальні на вулицю. Про таке зазвичай кажуть, як гадалося, так і сталося. Менше ніж за дві доби прапорами завішано всю країну, барви та емблеми прапора геть заполонили краєвид, з особливою ряснотою в містах, де, звісна річ, балконів і вікон далеко більше супроти сільської місцевости. Такому патріотичному запалові неможливо було опиратися, надто через те, що невідь-звідки почали кружляти певні занепокійливі заяви, а як правду сказати, то неприховані погрози на кшталт, Хто не вивісить із вікна своєї домівки безсмертний прапор батьківщини, той не заслуговує жити. Не тримають на видноті національного прапора хіба ті, що продалися смерті, Долучайся до нас, будь патріотом, купи прапор, Купи другий прапор, Купи ще один прапор, Геть ворогів життя, їх рятує хіба те, що смерти вже нема. Вулиці перетворилися на справдешні виставки розгорнутих знамен, що майоріли на вітру, коли той був, а коли ні, його заступав уміло розташований електричний вентилятор, і навіть якщо його потужности не вистачало, щоб прапор мужньо тріпотів, могутньо наснажуючи своїми вилясками щирі войовничі серця, то принаймні барви батьківщини розвіювалися від того з належною гідністю. Зовсім поодинокі незгодні тихцем поговорювали, що то пересада й перебір, адже пізніше чи раніше все це море прапорів неминуче доведеться прибирати, й чим раніше, тим краще, бо так само, як надмір цукру в пляцку забиває смак і шкодить травленню, природна й цілковито виправдана повага до національних символів урешті-решт обернеться глумом, якщо ми дозволимо їй виродитися в чистісінький собі замах на пристойність, як у недоброї пам’яті кирейних ексгібіціоністів. А ще, казали вони, якщо прапорами святкується той факт, що смерть більше не вбиває, тоді одне з двох, або ми їх приберемо, поки нам не набриднуть і не сприкряться символи вітчизни, або ми всю решту життя, тобто цілу віч­ність, так-таки так, цілу вічність і не менше, будемо змушені щоразу їх міняти, коли вони погниють від дощів, подеруться вітром чи вигорять під сонцем. Сміливців, що наважувалися отак привселюдно роз’ятрювати болячку, було обмаль, а один бідолаха дістав за антипатріотичний вилив почуттів такого прочухана, що й богу душу на місці віддав би, якби в країні від початку року не припинилося було завдавання смерти.