Союз плуга и трезуба. Как придумали Украину

Кроме того, содержание «Громадської думки» противоречило взглядам потенциальных подписчиков. Чикаленко признал, что она «взяла тон занадто ворожий до всіх заможних клас та до духовенства і ставилася прихильно тільки до робітників та до селянства, а вони нічого не знали про газету, бо або неграмотні, або так малограмотні, що не вчитають газети».

Сразу же после возникновения украинского движения в нем резко обозначился раскол между украинцами и галичанами. Их разделяли граница двух империй, вера, психология и финансовые возможности. «Украинский Пьемонт» — тогда, как и сегодня, был дотационным регионом. Он ничего не зарабатывал — только проедал. Фактически меценаты из так называемой русской Украины содержали культурологические общества на территории Галиции — прежде всего, НТШ («Наукове товариство ім. Шевченка»), За их же деньги строился и Академический дом во Львове. Василий Симиренко только в 1912 году выдал председателю НТШ Михаилу Грушевскому на эти цели 100 тысяч золотых рублей. Этот сахарозаводчик платил украинским организациям добровольный 10-процентный налог со всех своих доходов!

Евгений Чикаленко тоже не скупился: «Коли проф. М. Грушевський закликав у часописах українське громадянство до збору грошей на будівлю Академічного дому у Львові, в якому б мали дешеве помешкання студенти університету та політехніки, я послав йому на цю ціль, здається, 25 тисяч карбованців, з умовою, щоб студентам з Наддніпрянської України давались кімнати в першу чергу і таким робом вони були б забезпечені хоч недорогою квартирою».

Но, познакомившись ближе с ситуацией на Галичине, Евгений Харлампиевич испытал жестокое разочарование: «Кар'єризм, матеріалізм, безідейність та кав'ярне виховання, як сліпе наслідування поляків, які я тоді помітив у галицьких студентів, і у наших, що там виховувалися, одвернули мене від думки спроваджувати нашу молодь до Галичини в такій мірі, що коли моя дочка намірилася вступити разом з панною Грінчинківною до Львівського університету, то я настояв, щоб вона їхала до Швейцарії, в справжню Європу, а не на «європейський смітник», як тоді називано на Великій Україні Галичину, куди австрійський уряд викидав своїх найгірших урядовців».

Богатый помещик Евгений Чикаленко был экономически абсолютно независим. Он мог сколько угодно фрондировать против Российской империи, но царское правительство свято блюло его экономические интересы как российского дворянина. Владелец Перешор не беспокоился о карьере, не заискивал перед сильными мира сего и не гнул ни перед кем спину. И таких украинцев, как он, в России было много: Терещенки, Тарновские, Скоропадские, сотни родов малороссийского дворянства, крестьяне, богатеющие от тучной земли бывшей Гетманщины и Новороссии.

Совсем другая ситуация была в Галиции. Земля тут принадлежала польским дворянам, торговля — еврейским финансистам, а власть — австрийским чиновникам. Уже тогда Галичина в миниатюре переживала то, что сегодня, как рак, съедает всю Украину — ею управляла Европа напрямую, при этом сотни тысяч галичан убегали в эмиграцию, не зная, чем прокормят семьи. Драпали вплоть до Канады и США. Это и предопределило те черты галичанства, которые зорко подметил Чикаленко: «Тодішня галицька молодь вражала мене своїм поверховим лоском та розвитком, відсутністю солідної освіти, бо вона не працювала поза обов'язковою університетською наукою, не читала книжок, а живилася тільки газетками по кав'ярнях, плітками про старших політичних діячів та боротьбою з поляками за посади, зв'язані з матеріальними інтересами. Їх найбільше цікавило те, хто як «стоїть» матеріально, хто як «ситуований», яка в його «реальність», тобто власність, маєток».

Самому Чикаленко его меценатство приносило только убытки. Новая газета — «Рада», которую он взялся финансировать на паях с Василием Симиренко, оказалась бездонной прорвой, поглощавшей ежегодно десятки тысяч рублей. И 20 августа 1910 года Чикаленко записывает в дневнике: «Мені вже самому перед собою соромно, що я раз у раз усім і на словах, і в листах скаржусь, що не маю чим тягнути далі «Раду», але, здається, мені не вірять, що я вже другий рік позичаю гроші, щоб оплатити дефіцити по виданню газети… Я просив добути мені десь на льготних умовах 10 тисяч руб. до 1913 року».

Газета «Рада». И ее, и «Громадську думку

» не понимали украинцы