Сокіл і Ластівка

Якось, у найгіркіший з днів мого життя, Вчитель зібрав нас і сказав — усім разом і водночас персонально кожному, як умів Він один: «Мій час закінчився. Я дізнався про буття все, що можна дізнатися. Я переповнився життям. Мені час. Іди своєю дорогою і пройди її до кінця». І Він торкнувся кожного ціпком, передаючи свій Мансей — Дар Повного Життя.

Той, хто володіє Даром Повного Життя, не безсмертний І не захищений від небезпек, але позбавлений старіння й ніколи не хворіє. Якщо мене не вб’ють чи я сам не вирішу, що мені час іти, я житиму вічно. Та, на відміну від Учителя, я не володію мистецтвом передавати Мансей іншим. Коли-небудь, я знаю, це розіб'є мені серце.

Попрощавшись з учнями, Він спустився в підземелля, щоб лягти поряд зі своєю імператрицею. Не знаю, що Вчителя з нею пов'язувало, але таким було Його бажання. Там, у саркофазі, вони лежать донині й лежатимуть доти, допоки японці не втратять повагу до недоторканності кофунів.

Ми четверо, скорботні й пригнічені, розбрелися в різні боки. Точніше, змій поповз, лисиця втекла, заєць пострибав, а я полетів. Без Учителя нам разом робити було нічого. Ми розуміли Його, але не одне одного. Не знаю, що сталося з моїми товаришами, але не думаю, щоб хтось із них забажав залишитися на осиротілому острові. Лисиця і змій уміли плавати, а Рокуен був серед нас найвинахідливішим. Він міг змайструвати пліт чи просто скористатися корчем, не знаю.

Мені було легше. Я просто придушив тужливий стогін і злетів так високо, як дозволяли мої крила (в кожному по двадцять одній маховій пір'їні). Коли я кинув останній погляд з-під хмар на світ, де провів дитинство і юність, кофун постав переді мною зачиненими дверима раю, ключ від якого втрачено назавжди.

Кілька років я поневірявся японськими островами. Вивчав світ, осягав себе. Навчився харчуватися будь-якою поганню, в якій не було отрути. Захищатися, рятуватися втечею. Доводилося і вбивати, за межами раю без цього ніяк. Виправдовувався я словами Вчителя, який казав, що всі ми частина одного Життя, що поїдає і живить саме себе. Якщо так, то чому я повинен бути харчем, а не їдцем?

Я був молодим і допитливим. Допитливість і привела мене на корабель мого першого вихованця, капітана Ван Ейка, який відпливав із Нагасакі в Голландію з вантажем шовку та порцеляни. Відтоді, ось уже чверть століття, я не розлучаюся з морем.

Часом я запитую себе: чому з усіх тварин, які населяють Земну кулю, я прив'язався саме до людей? Відповідь проста: бо з цієї породи був Учитель. Він і мене зробив людиною — в усьому, крім зовнішнього вигляду. Бо ми — те, чим ми себе відчуваємо, а не те, чим виглядаємо збоку, хіба ні?

Люди смішні, жорстокі, невдячні, але моя карма — жити з ними і заради них, бо, слугуючи людині, я немов повертаю свій борг Учителеві. І це зігріває моє Кі.

З іншого боку, хіба у мене є вибір? Я причинний птах. Ніколи мені не знайти собі пару, ніколи не піклуватися про пуцьвірінків і про подругу (ми, пурпурово-чорні папуги, однолюби й прекрасні батьки), та й де її взяти, дружину, якщо я останній в роду?

Я приречений на вічну самотність, але, отруєний спілкуванням з Учителем, не можу жити сам. Мені треба дивитися комусь в очі, сідати на плече, оберігати, допомагати і наставляти. Кожен із моїх моряків був певен, що він — мій хазяїн, і дуже здивувався б, якби дізнався істину.

А істина в тому, що це вони — і голландець, і англієць, і француз — були моїми вихованцями. Мабуть, приблизно такі ж почуття має індійський слон до свого господаря. Слони живуть набагато довше за людину. Цю великодушну могутню тварину передають від батька до сина, як головне сімейне надбання. Якщо у слона є почуття гумору (за моїми спостереженнями, має бути), капловухому напевне смішно, що маленьке недовговічне створіння, яке його годує й обслуговує, вважає себе «господарем».

Мені не смішно, коли я думаю про моїх підопічних. Мені сумно. Хай вихованець називає себе як забажає, тільки б жив довше і був щасливий — а я допоможу в міру своїх сил. Але и не щасливчик. Як уже було сказано, за 25 років я змінив трьох обранців. Другий із них мене зрадив і продав, третій прогнав, і за ними я не жалкую. Але перший, перший…

Я хотів його врятувати, але не зумів. Я завжди відчуваю наближення сильної бурі, це закладено в мене природою. І я намагався втовкмачити моєму бідному Ван Ейку, що треба взяти курс на зюйд-зюйд-ост, ставити всі вітрила і шукати прихистку в затоці Давао — може б, ми встигли, «Святий Лука» був міцним судном й гарно ходив під бейдевіндом. Та скільки я не розчепірював крила, зображуючи піднятий гафель, скільки не вказував дзьобом на південний-південний-схід, скільки не горланив, удаючи завивання урагану, мій підопічний мене не зрозумів. А коли побачив на краю неба маленьку чорну плямку, було вже пізно…