Советские каторжанки

«Мордовская АССР, пос. Явас, 130

Дорога Нiночко!

Яку радiсну несподiванку зробила ти менi своiм листочком!

Я не надiялась, що вiдкритка, яку я пiслала до твоеi мами, дойде, бо ще не була впевнена, що вiрно запам'ятала адресу... Радiю, що вiднайшли ми себе. Я часто гак думаю про тебе, моя ти Нiнусю!

Приiхавши в Тайшет iз Норiльська, була iз тьотею Сонею — нераз згадували тебе, а написати в той час не було можливостi. Пройшло тих кiлька рокiв, як ми разлучились, та принесли так багато змiн у нашoму життi. Менi дуже цiкаво знати про тебе усе до подробиць — як проживала ти усi цi роки. Чи дальше ти, Нiнусь, така, якою була? Знаю, що кожне пережиття оставляе вiдпечаток — залежно вiд обставин i окруження люди мiняються. Так хотiла би бачити, наговоритись з тобою, а було би вже про що. Що ж можнa вмiстити у тих рядках пicля усього пережитого? Так мало, що й не знаю, про що тобi писати.

Питаешь, як очутилась я тут? Пiсля п'ятдесят третьего року, пicля пережиття, яке припало для усiеi моеi родини — виiхали ми в Тайшет.

(Летом 1955 года в лагерях Норильска вспыхнуло восстание. В женском лагере обошлось без жертв, восставших лишь строго отделили и вскоре увезли этапом в Тайшет. Увезли и тетю Соню, и Марусю с ее «семьей» девчат. —Н. О.)

Рада, що вирвалася iз старого мiсця, тому що там уже було невиносимо жити по-старому, миритися дальше iз усiм. Там, де усе нагадувало пережите, було тяжче, бо до всього палив стид, що дальше усе продовжуеться, а ми безсилi. Люди все остаються людьми i за дрiбними для них полегшеннями забувають за основне. Нiночко, не знаю, чи ти мене зрозумiеш, бо це залeжить вiд того, що знаеш ти про мене i мою родину.

(Семьей Маруся называла близких девчат, с которыми сроднилась за годы пребывания в лагерях. — Н. О.)

Нехай цей раз я обмежусь короткою згадкою про все, а одержавши вiд тебе бiльшого листа, напишу усе подрiбнiше.

Радiю, що ми зв'язалися, бо надiюсь, що тепер мовчати не будемо. Все ж таки моя заслуга, що ми вiднайшли себе, i тобi варто за це накрутити вуха, бо ти вiд iхала перша, i твоiм обов'язком було вiдгукнутись, тим бiльше, що знала мiсце перебування. Я довго ждала, що ти даш про себе знати, а пiсля вже стратила надiю. Пишеш, що ти писала, але менi здаеться, що тiльки разочок написала — i усе. Нет, Нiночка, вiрю, що поправишся...

(Дальше Маруся перечисляет всех общих знакомых девчат — кто куда попал, кто вышел на волю, кто на высылку. — Н. О.)

...Все пережите створило iз нас одну родину — спiльно вiдсвятковуемо усi свята та часто сходимось поспiвати та згадати прожите.

В загальному — то усе надоi'ло до неможливостi. Бiльшiсть тут працюе в швейних цехах. Мене виручила вiд них поломана рука та палець-калiчка. Рада, що так, бо дуже не хотiлось залазити за машинку та ставати ii рабом. Ходжу за зону та буваю на рiзних роботах.

Тепер сiемо моркву, буряки та iн. Хоч може трошки тяжче, так на свiжому воздуci, i тут нiхто не стoiть над карком — роблю по силi, виконувати норму вже зараз не можу i не думаю. Усiею розрадою для мене — це пошта, яка зараз у мене дуже богата, зконтактувалась iз сестричкою, одержую вiд неi листи. Працюе дальше на старому мiсцi в Магаданi, працюе бaгато, але здорова i добре держиться морально, iз листiв бачу, що бiльш бодра вiд мене, я, здаеться, i не належу до песимicтiв, але так часто попадаю в якусь апатiю — нiчого абсолютно не хочеться i все немило.

Нiночко, коли це вирватись iз цього зав'язаного мiшка?

Нiночко, пробач, що пишу так хаотично, але так розciянi думки i забагато усього назбиралось, що6 зумiла я написати про те у якомусь опредiленному порядку.

Буду ждати вiд тебе — що цiкаво тобi, про кого. Мене називають iнформбюро — з усiми держу контакт i про усiх знаю.

Пиши про себе. Де робиш? Чи читаеш? Чим займаешся у вiльнi хвилини, як твоя матуся i братик? Передавай щирий привiт вiд мене твоiй Нiнi — вiд мене i вiд усiх наших.

Цiлую тебе крепко, моя незабутня Нiнуся, i бажаю скоро покинути чужину, а завiтати до своеi 'старенькоi 'матусi.

Маруся».

И снова будоражили всех неясные слухи о том, что предстоит массовое освобождение из лагерей. Все чаще уходили на волю люди.

Я устала надеяться и ждать. Уже не верилось, что когда-то и до меня дойдет очередь. Как-то получилось, что чаще уходили на волю «западенки» — вероятно, потому, что их было очень много, гораздо больше, чем русских.

А вот совсем нелепая история, после которой я окончательно потеряла веру в возможное освобождение.

Эту бойкую и остроумную молодую женщину из Одессы звали просто Анькой. Она никого не обижала, но на любой случай у нее всегда находилось нецензурное определение. Материлась она изобретательно и изощренно. За это и попала в лагерь, да еще по политической статье.