Спалах понадновот зiрки (на украинском языке)

- Так вип'смо з цiсу нагоди одну краплю у морi! - з удаваною врочистiстю проголосив вiн i рукою майстра одним ударом вибив денце у добрячого барильця з палянкою.

I що ви думасте? Вже за якихось пiвгодини обидвi голови доходили тотожного iнтелектуального рiвня i починали хвацько ревти пiсень.

Але, скажу я вам, загалом слухати цей свосрiдний дует було цiкаво.

Окраса науковоу думки, корифей i академiк ППП тоненько i жалiбно виводив:

- По опеньки ходила...

А шибайголова ППП кричав з шинковою фамiльярнiстю:

- Цитьте!

- Козубеньку загубила, - з непiдробною щирiстю, iз сльозою журився дiйсний член усiх вищих наукових закладiв.

- Цитьте! - правив свосу закоренiлий п'яндига i з повними келихами у руках лiз цiлуватися на будершафт.

Професор пручався як мiг:

- Вiдчепися, препоганий, цiлуватись незугарний. Ох, ох, ох, ох, цiлуватись незугарний...

Тодi у гультiпаки гнiвом iскрили очi, i вiн грiзно попереджав Професора:

- Ой уставай, козаченьку, та тiкай!

- Ти на мене славоньки не пускай! - цiлком слушно обурювався Професор.

А потiм вони вдвох починали верзти вже суцiльнi харки-макогоники...

Нi, що не кажiть, двi голови, звiсно, добре, але, про мене, одна краще. Навiщо носити на плечах тягар двоголових протирiч, коли iнодi з однiсю головою не даси собi ради?

12. ДОВIЧНЕ ЗАТЕМНЕННЯ СОНЦЯ

Поступово картина iсторичного розвитку планети, яка насправдi виявилася iсторiсю духовного занепаду аборигенiв, вимальовувалася. З кожноу зустрiчi з обома ППП я виносив крихту знань, з котрих терпляче лiпив гармонiйну мозауку припущень та узагальнень.

Коротко моу науковi розвiдки звелися ось до чого.

Мiльйони рокiв тому таотяни нiжилися пiд ласкавими променями мiсцевого велетенського свiтила i лиха не мали. Життя тодi було надзвичайно легке, бо страхiтливе тяжiння Сонця зводило майже нанiвець тяжiння планети.

У яскравому, блискучому вбраннi, майже невагомi, як пушинки, таотяни пурхали, мов дивогляднi метелики, в теплому блакитному океанi. Закоханi, ледве торкаючись, ходили босонiж по квiтах. Пенсiонери розкошували на бiлоснiжних м'якеньких хмарках, а вiтер, заколисуючи, пестив ух i тихенько спiвав чарiвних пiсень. Тодi можна було загортатися у барвистi паруси Сонця, коли воно сiдало край неба, сповивати немовлят у пухнастi сутiнки, щоб добре спали, а люльку чiпляти на рiг молодика.

Так, це був чудовий час, коли щастя було близьке, як веселка. А до веселки тодi можна було добiгти i одягнутися у шати сонячного спектра. Малюки над усе полюбляли кататися з радiсноу, як свято, веселчаноу гiрки.

Довго чи коротко отак тривало, коли це одноу ночi астрономи помiтили, що до кордонiв ухньоу Сонячноу системи наближасться велетенський астероуд в кiлька сот кiлометрiв у попереку. Вченi негайно зрахували його курс i з жахом пересвiдчилися, що космiчний заблуда неодмiнно порушить кордони i таки наробить непоправного лиха, гуляючи по беззахисних внутрiшнiх орбiтах, аж поки не шубовсне у циклопiчне черево центрального свiтила.

Отодi вперше далося взнаки химерне двоголiвя таотян.

Однi вченi голови доводили, що слiд вжити енергiйних технiчних заходiв для захисту планети вiд ворожого вторгнення. Вони пропонували розтрощити кам'яну озiю автоматичними ракетами, добре натоптаними вибухiвкою, ще на далеких приступах системи.

Але другi розводили хибну фiлософiю, нiби усе, що робиться, на краще. Словом, усе буде так, як на роду записано, а вiд долi свосу не втечеш.

До того ж знаходилися такi розумники, якi оцей фразеологiчний туман змiцнювали утопiчними жахами i принадами.

"Якщо ми потрощимо астероуд, - похмуро пророкували вони, - то ми цим безглуздим вчинком тiльки накличемо нещастя на власнi дурнi голови. Що станеться? А ось що. Уламки астероуда неодмiнно впадуть на Таотi. Мало того, що своуми жахливими ударами вони завдадуть незлiченноу шкоди i призведуть до всепланетних стихiйних лих i катастроф, так внаслiдок оцього космiчного бомбардування наша планета ще й поважчас. А тодi що? А тодi вже неможливо буде безжурно пурхати у небеснiй блакитi, винiжуватися на бiлоснiжних хмарках i йти з коханою по пелюстках до веселчастого щастя".

"А що ми матимемо, коли зовсiм не чiпатимемо астероуда? - торочили далi цi легковажнi голови. - Тодi вiн стане третiм супутником нашого свiтила i почне обертатися навколо нього по все вужчих орбiтах, аж поки ця спiраль не доведе його до фатального кiнця. Внаслiдок Сонце неодмiнно поважчас, а наше життя на планетi вiдповiдно ще бiльше полегшас. Прекраснi, захоплюючi картини майбутнього нинi нi у казцi розказати, нi пером описати..."

Поки по всiй планетi вирували науковi дискусiу, час собi йшов. Астероуд спокiйно перетяв кордони Сонячноу системи, закружляв у скаженому темпi навколо свiтила, а потiм цей космiчний вир засмоктав його у бездонне термоядерне черево зiрки.

Отут i сталося лихо.