Читаем Спостерігаючи за англійцями полностью

Я сиджу в пабі неподалік станції Паддінґтон і міцно стискаю маленьку склянку бренді. Це лишень о пів на дванадцяту — ранувато для випивки, та цього разу алкоголь — це частково винагорода, а частково — фронтові п’ятдесят грам для відваги. Винагорода — бо я щойно мала виснажливий ранок і мусила навмисно-випадково штурхати людей, аби порахувати, скільки з них скаже «Перепрошую»; фронтові п’ятдесят для відваги — бо мені час повертатися на вокзал і впродовж декількох годин безбожно грішити — пхатися без черги.

Я дуже, справді дуже не хочу цього робити. Я хочу вдатися до свого звичного методу: хай би мій довірливий асистент ламав священні секретні правила, а я б собі спостерігала з безпечної відстані. Та цього разу я набралася відваги сама стати піддослідним кроликом. Я не почуваюся відважною. Мені лячно. Мої передпліччя вкриті синцями від експериментальної штурханини. Я хочу тут же і зараз же покинути цей недолугий проект дослідження англійськості, піти додому, випити чашечку чаю і жити собі нормальним життям. Мені точно не хочеться ціле пополудня присвятити спробам прослизнути без черги. Чому я це роблю? В чому ж суть цього безглуздого штурхання і прослизання (не кажучи, що й завтра я робитиму такі ж недоумкуваті експерименти)? Влучне запитання. Мабуть, краще пояснити.

«Граматика» англійськості

Нам постійно кажуть, що англійці втратили національну ідентичність, що нема вже такого поняття — «англійськість». З’явилася сила-силенна плачів над цією буцімто кризою ідентичності: заголовки варіюються від тужливого «Хто тут за Англію?» до розпачливого «Англія: Лемент». Впродовж останніх дванадцяти років, досліджуючи різні аспекти англійської культури та соціальної поведінки — в пабах, на кінних перегонах, в крамницях, в нічних клубах, в потягах та на вулицях, — я переконалася, що все-таки «англійськість» існує, а балачки про її загибель — явно передчасні. У польових дослідженнях до цієї книжки я маю намір з’ясувати таємні, неписані правила поведінки англійців і що ці правила можуть розповісти про нашу національну ідентичність.

Головним завданням було відшукати спільний знаменник у правилах поведінки англійців — цей неофіційний поведінковий кодекс, вплетений поміж класові, вікові, статеві, регіональні, субкультурні та інші соціальні зв’язки. Візьмімо, наприклад, учасниць Жіночого інституту та байкерів, з ніг до голови вбраних у шкіряний одяг, — на перший погляд, може здатися, що між ними дуже мало спільного, але, призвичаївшись до «етнографічного засліплення»[1] поверхневими відмінностями, я зауважила, що і членкині Жіночого Інституту, і байкери, а також представники інших груп, усі коряться неписаним правилам — правилам, що визначають нашу національну ідентичність та характер. Вслід за Джорджем Орвелом скажу, що ця ідентичність є «тривалою, вона сягає і минулого, і майбутнього, є в ній щось тривке, мовби у живій істоті».

Моя мета, як на те пішло, — показати «граматику» поведінки англійців. Носії мови вкрай рідко можуть пояснити правила граматики рідної мови. Так само й тим, хто «вільно володіє» ритуалами, традиціями та звичаями певної культури, зазвичай, бракує відстороненості, щоб зрозуміло пояснити «основи» цих практик. І тут у пригоді нам стануть антропологи.

Більшість кориться неписаним правилам свого суспільства інстинктивно, навіть цього не усвідомлюючи. Ось погляньмо, ви одягаєтеся вранці, на автоматі, не нагадуючи собі про негласне правило етикету, що забороняє приходити на роботу у піжамі. Якби вас взялася досліджувати антропологиня, вона б запитала: «А чому це ви перевдягаєтесь? А що буде, якщо піти на роботу в піжамі? А як не слід одягатися на роботу? А чому щоп’ятниці “гардеробні” правила інші? Чи всі у вашій компанії так роблять? А чому керівники вищої ланки ігнорують гардеробні п’ятничні правила?». Кінця-краю не було б тим запитанням, аж би вас почало млоїти від її надокучливості. Тоді вона пішла б спостерігати та докучати іншим людям — з різних соціальних груп — і після сотні каверзних питань, понишпоривши всюди як слід, вона врешті-решт розшифрувала б «основи» гардеробу та вбрання у вашій культурі (дивись «Правила дрес-коду»).

Включене спостереження та його недоліки

Перейти на страницу:

Похожие книги

Нет блага на войне
Нет блага на войне

«Тьмы низких истин мне дороже нас возвышающий обман…» Многие эпизоды Второй Мировой были описаны (или, напротив, преданы забвению) именно с этих позиций. С таким отношением к урокам трагического прошлого спорит известный историк Марк Солонин. В его новой книге речь идет именно о тех событиях, которые больше всего хотелось бы забыть: соучастии СССР в развязывании мировой войны, гибели сотен тысяч жителей блокадного Ленинграда, «Бабьем бунте» в Иванове 1941 года, бесчинствах Красной Армии на немецкой земле, преступлениях украинских фашистов…Автор не пытается описывать эти ужасы «добру и злу внимая равнодушно», но публицистическая страстность в изложении сочетается с неизменной документальной точностью фактов. Эта книга — для тех, кто не боится знать и думать, кто готов разделить со своей страной не только радость побед.

Марк Семёнович Солонин , Марк Солонин

История / Прочая документальная литература / Образование и наука / Документальное / Документальная литература