Спостерігаючи за англійцями

Незважаючи на те, що англійська культура належить до класово-диференційованих, англійці осмислюють класову систему, а заразом і місце у класовій структурі, зовсім не так, як пропонує нам спрощена трирівнева модель (вищий / середній / робочий) або ж абстрактна, улюблена серед ринкових експертів, алфавітна система (A, B, C1, C2, D, E), що залежить виключно від роду занять індивіда. Технічно і вчитель, і ріелтор належать до «середнього класу». Вони можуть жити у «terraced house» — багатоквартирному будинку[12], водити «Вольво», пити в тому ж пабі і мати більш-менш однаковий щорічний прибуток. Проте, наші висновки про класову приналежність базуються на значно ефемерніших та складніших засадах: як саме вони облаштували, умеблювали та прикрасили своє помешкання; справа не тільки в марці авто, але й в тому, чи вони власноруч миють його щонеділі, їдуть на мийку чи покладаються на англійську погоду, яка і так змиє бруд дощами. Важать найменші відмінності у тому, що, де, коли, як і з ким вони їдять та п’ють; що одягають; яких мають домашніх улюбленців; як проводять свій вільний час; які мовні шаблони використовують і так далі, і так далі.

Усі англійці, хочемо цього, чи ні, дуже уважні до ледь вловимих відмінностей та розмежувань, на підставі яких і проводять класове розмежування. Відтак я омину суху «таксономію» класової системи, а натомість спробую передати тонкощі англійського сприйняття класовості крізь призму вищезгаданих категорій. Неможливо говорити про класовість, не торкаючись тем дому, саду, автомобіля, одягу, домашніх тварин, їжі, напоїв, сексу, балачок, хобі та ін., і так само неможливо досліджувати ці аспекти життя англійців і не гепнутись об чималі класові розбіжності чи не зашпортатися через ті дрібніші, менш очевидні. Тож я вирішила писати про класові демаркаційні лінії, щойно через них перечіплятимуся.

Водночас я спробую вберегтися від «засліплення» класовими відмінностями і не забути слова Орвела про те, що «відмінності щезають, як тільки двоє британців зустрічаються з європейцем», а «зовнішній спостерігач не побачить грані між бідними та багатими». Як самопризначена «спостерігачка ззовні», — хай навіть «професійна чужинка», якщо вам так до вподоби, — я не маю наміру кричати про поверхневі відмінності: у пошуках визначення англійськості я волію зосередитись на окресленні непомітних, але основоположних, спільних рис англійців.

Раса — значно складніша тема. І про неї також запитували усі мої друзі та колеги, з якими довелось обговорювати книжку. Вони зауважили, що я вправно уникаю дискусії на тему національної ідентичності шотландців, валлійців та ірландців, обмежуючись категорією «англійці», а не «британці» чи «великобританці». Одразу ж вигулькнуло наступне питання: яке місце у визначенні англійськості відведено вихідцям з Азії, країн Карибського басейну та інших етнічних меншин, що населяють Англію?

Відповідей є декілька. По-перше, будь-яка спроба визначити поняття англійськості вже передбачає розмову про етнічні меншини. Те, як іммігранти адаптуються, призвичаюються, а заразом і впливають на культуру та традиції країни, що їх прийняла, — складна тема, особливо беручи до уваги те, що ці взаємовпливи тривають поколіннями. Дослідження переважно зосереджені навколо категорій адаптації та призвичаєння (зазвичай вони все подають під соусом «акультурації») і лишають поза увагою не менш цікаву та важливу тему впливу.

Дивно, що ми усвідомлюємо колосальний вплив туристів-одноденок на країну, до якої вони навідались, — власне, вивчення цього соціального феномену вже навіть виокремили в нову модну дисципліну, — але з невідомих причин мало цікавимося вивченням того, як іммігранти, етнічні меншини, оселившись в країні на постійно, формують її поведінкові патерни, традиції, ідеї, переконання та цінності. Етнічні меншини складають всього шість відсотків від населення, однак вплив тих шести відсотків на різні аспекти англійської культури завжди був і досі залишається чималим. І цей вплив неминуче забарвить будь-які «замальовки» з поведінки англійців — і мої спроби не виняток. Хоч і не багато вихідців з Азії, Африки та Карибів ідентифікують себе як англійці (більшість з них оберуть більш загальний термін — британці), вони, поза сумнівом, вплинули на «граматику» англійськості.

Другий аргумент у контексті расового питання стосується добре відомого поняття «акультурації». І тут час зробити заувагу, що мені йдеться про індивідів та їх групи, а не одиничне поняття культурних меншин, як неподільного цілого. Простіше кажучи, — либонь, занадто просто, — деякі етнічні групи та індивіди є більш «англійськими» у порівнянні з іншими. Тобто одні представники меншин, з власного бажання або через певні обставини — або й з обох цих причин водночас, — краще засвоюють традиції, цінності та поведінкові патерни приймаючої культури, аніж інші. (Проблема трохи ускладнюється, коли йдеться про наступні покоління, оскільки приймаюча культура однозначно зазнала впливу від попередніх поколінь на тому чи іншому рівні.)