Сповідь

— Гаразд, відпущу, — сказав я. — Але з'їси мені тут землі, що й у рота не візьмеш горілки. Що вже ніколи не спатимеш під тином, що не битимеш жінки і не виноситимеш із хати добра…

Козак ще більше затремтів. Подивився на мене так, ніби ось-ось вискочать йому з лиця очі.

— Ге! — сказав. — Чи ж чорт може таке казати?

— Потім роздумаєш, — сказав я. — Мого приходу, нечестивцю, маєш чекати… їж землю і клянись!

Він слухняно схопив жменю землі й запхав її до рота. Жував і дивився на мене, і я вже й справді почав побоюватися, що лусне він отут, переді мною.

— Клянусь! — прошамкотів він, бо мав повний рот землі.

— А тепер тікай! — ревнув я. — Тікай і не зупиняйся, доки буде в тебе сила бігти!

Козак підстрибнув на цей покрик, наче заєць. Зразу ж кинувся бігти, незграбно мотиляючи костомашним тілом, адже й досі був допряма п'яний. Я стояв незрушно й німо дивився — мене раптом почало трусити. Не від злості і не від сміху — якось дивно й бридко мені стало.

Це дійство виморило мене до решти, отож я доповз до якогось ярка, натягнув на себе козакову одежу і ліг, задивившись довгим поглядом туди, де стигли потріскані, мені здавалося, крижані зорі і де безгучно гуляли піднебесні духи. Мені хотілося заспокоїтися, увібрати в себе ніч, дихати нею і знайти сяку-таку рівновагу, яка дозволить спокійно прийняти сон. З одного боку, вчинив я добре діло, злякавши лайдака і наставивши його на істинну дорогу; може, станеться диво, і він проведе рештки свого життя благочестиво, сподіваючись до себе обіцяного приходу. З другого боку, вчинив я це добре діло, маючи намір простісінько обікрасти цього чоловіка, тобто добре діло моє чинилося від поганого. Той гультіпака, може, довго трюхикав по дорозі голий і переляканий, і це йому я перекинув свою муку: як дістатися непоміченим додому. Має ховатися од людей, скрадатися, має з'явитися жінці на очі отаким жалюгідним, має, зрештою, щось оповісти про свою пригоду — здається, на цій землі народиться ще одна химерна оповістка. Отже, не радів я з доброго діла, яке вчинив, бо те добре діло било нещадно другим кінцем мене.

Розповідь прибульця

Я не покинув думки повернутися додому, бо це було єдине, що мені залишалося. Не знав, однак, чи зрозуміють мою невиразну мову рідні мої, як не зрозумів той дядько, котрого я перестрів. Не знав, чи вдасться мені чимось з'явити, що я — це я, що мене не треба боятися, — але як мають мене упізнати?

Вже споночіло, і я почав прокрадатися до міста. Зашкодити мені могли тільки собаки, отож я поклав добиратися через леваду, до якої прилягала й наша садиба. На вечір ледь-ледь приморозило, місяць стояв серед неба білим князем, довкола стигло нерухоме повітря, я біг дорогою, легко торкаючись землі і пильно стережучись. Однак на шляху до міста не зустрів ані душі, тож без пригод дістався до міського паркану. Біля хат спокійно валували собаки, де-не-де світилися вогники: люди вже облягалися. На вулиці спалахнула парубоцька пісня, на неї відповіли співом дівчата, чулися голоси, сміх: починалися добре знайомі мені забавки. Я прослизнув через дірку і почав скрадатися залитою місячним сяйвом левадою. Пахло ледь-ледь примороженою землею, левада лежала на низькому, і я вряди-годи ступав у мокре. Дзвінко, як на мої вуха, плескотіла вода, я завмирав, боячись привернути до себе увагу. Але було спокійно, і я погнався швидше, без перешкод прискочивши до своєї садиби. Спинився, щоб роздивитися, — на мене дихнуло осіннім садом, що догублював останні листки. На вулиці, далеко звідси, так само бавилися хлопці й дівчата, і я вперше згадав про свого пса — чи впізнає він мене і чи не наробить ґвалту. Шалено тіпалося серце, я хвилювався, та й страх мене обіймав. Крадьки рушив між дерева, від місяця тіні гілля схрестилися на землі, і я ступав по них, намагаючись не хруснути й бадилиною. Стежка вабила мене туди, в глибину садка, де провів я не одну затишну годину і де любив солодко спати вліті. Ось він, мій дім, ось дерева, кожне я знав, тут я працював, обкопуючи їх, і збирав плоди. Тут росли квіти, які сіяла моя сестра, — дивно, що зараз все це неживе. Дивно прокрадатися до себе додому і не знати, що тебе там чекає, дивно знати, що у цьому тихому царстві, де завжди почувався господарем, — ти тільки гість, і, здається, небажаний. Дивно переконуватися, що тебе тут можуть не впізнати, а може, й захочуть каменем у тебе жбурнути. Я спинився і побоявся йти далі. Побоявся спитувати долю, адже в мене лишалася тільки одна надія — надія на рідний дім і на рідних мені людей. Була вона хитка, нерозумна, але не міг я її позбутися самовільно. Хто зна, що чекає мене попереду, одне мене зараз турбує: приймуть мене тут а чи ні?