Сповідь

Загрібшись в листя, я почав заспокоюватися. Перед очима промигували уривки з того, що пережив, і я зі страхом подумав про дивний спалах люті, який щойно мене пойняв. Я запалав од сорому, бо все-таки на вдачу я м'який. Бо все-таки не я знущався з того хлопця, а інші, я тільки мусив біля них бути. Насправді я тікав, затуливши вуха, коли кололи кабана, ховався навіть тоді, коли наймит спокійно перерізав горло курці. В мені наростало щось глухе, скімливе, і я знав що — розпач тяжкий і пронизливий. Захотілося завити, заритись у землю, роздерти власні груди, а може, й умерти. Але це був тільки короткочасний спалах, бо, зморений, швидко я запав у сон. І сон мій був важкий. Приснилися мені сірі гуси, які низько летіли над землею, і за ними я побіг. Побував у Криму й у Волощині, перейшов гори й побачив країни мені ще незнайомі. Гуси ж вели мене й вели: я бачив невільничі ринки і людей, зачинених по в'язницях. Я побачив високе вогнище, на якому спалювали чудової вроди дівчину, побачив людей у сутанах, які говорили про любов тим, кого мали завтра покарати на смерть. Я побачив величезні валки війська, які стялись у страшному кривавому змаганні, кров рікою текла по землі. Я уздрів королів, які бенкетували і, обгризаючи каплуняче стегно, наказували розрубати на шість кавалків когось собі недогідного. Гуси ж летіли й летіли, а я, бігши, придивлявся до різних людей. Одні орали землю, інші поїдали їхні плоди, одні сиділи за грубезними книгами, а інші ті книги топтали ногами. Я побачив, як катують людину, котра сказала недогідне слово про царя, як підвішують її, вивернувши руки, на дибу, а потім щосили луплять кнутом [3], од чого від спини відлітають клапті тіла. Я побачив мудреця, котрий ціле життя читав книги і нарешті публічно висловив думки, за які посадили його в чепу, а на шию надягли ошийника із залізними шипами до тіла, на ноги й руки — лещата. Дивні дива побачив я в тому сні, а до них такі страхощі й такі злочини, яких сам не зміг би придумати.

«Он він, справжній світ, — думав я, провертаючись у своєму ложі, — ось яка справжня йому ціна. Що значить порівняно зі злом світовим наше зло маленьке? Чому маємо каратися так само тяжко, як за зло велике, чому, зрештою, стільки людей карається від зла видимого?» Ні, гуси мої любі, мені вже досить! Досить волочити мене по світу й показувати мені лихо світове, я маю немало й свого. Гуси вдарили крильми і незабаром пропали в блакитному небі, а я стояв на березі моря і дивився на блакитні хвилі, які плескалися в мене в ногах. І саме там, на березі блакитного моря, у півсні, бо думав я про це, майже прокинувшись, я вирішив, що мені треба здобути сяку-таку мужність, а може, й мудрість. Це має бути мудрість, не записана в грубих книгах, бо вона моя. Я далекий від того, щоб повірити, що все тоді стане мені зрозуміло — все у мені і у світі, але я знатиму: відповідь можлива. Цю відповідь я хочу висікти на камені власної душі, щоб її прочитав не тільки я, але й хтось. Для цього мені треба ще здобути сили, адже мудрість моя, як я вже сказав, — це мужність. Поки що я непокоївся і сумнівався. А найбільше мене змучував голод. Він був присутній і в моєму сні, і я не міг вгадати, що накаже мені, коли прокинуся?

До сповіді

Вони сиділи у півтемряві, і панотець відчув, що його голова обважніла. Біля кількох ікон мляво поблимували лампадки, і це світло робило простір біля них міражним. Намацав у темряві погаслу свічку і, перемагаючи біль у закляклому тілі, пішов до вогників. Засвічена свічка виїла навколо нього світле коло, і він опинився в ньому, як у прозорій кулі. Стояла така тиша, коли здається — світ набрякає і ладен розірватися на тисячу іскристих кавалків.

Панотець закашлявся, його бухикання ляско відбилося од стін. Хрипко передихав, відчуваючи, що стає важко вбирати це пропахле горілим воском повітря — в очах почали спалахувати червоні зірочки.

Різко повернувся — чорна тінь вороном метнулася від нього. Виставив перед собою свічку і оглядав обірваного мандрованця, який сидів біля стіни на підлозі, опустивши голову, — чудний, занедбаний і зарослий чоловік. Той чоловік звів руку — на ній відросли здоровенні нігті, почухав тими нігтями пелехату голову. Кучма брудного волосся здригнулася, і на панотця зирнули напрочуд утомлені очі.

— Знудженілий ти, сину, і з дороги, — м'яко сказав панотець. — Чи конче нам продовжувати розмову? Спочинь, поспи, можеш зупинитися в мене, вмийся й обріж бороду і патли. Маємо досить часу — я готовий вислухати тебе до кінця.

Прибулий смикнувся, ніби його вдарено, очі спалахнули.

— Ні, панотче, — гостро й твердо сказав він. — Я поспішаю! Мені для сповіді, панотче, виділено тільки цю ніч.

— Виділено ким? — спитав піп.

— Самі знаєте, — сказав прибулець. — Тим, від кого це залежить.

Розповідь прибульця