Сповідь

Минув якийсь час, я вже не згадував про те злощасне весілля, не згадував і рідного дому — не було його в мене, поки носив на собі ту шкуру. Мозок мій потьмарився, я весь час хотів їсти, і це було єдине, що мене завжди по-справжньому змучувало. Перші дні, пригадую, не міг і подумати, аби дичину уполювати: хоч не відчував смаку, їв лісові горіхи, опеньки і віднаходив їстівні корінці. Коли припікало особливо, пробирався у місто і часом щось з обійсть викрадав: гриз гарбузи і вигрібав моркву. Ще я поїдав опалі з дерев дикі яблука й грушки, а кілька разів спробував учинити напад на вози, як тоді на дядька Панаса. Але, очевидно, чутка про вовка, який краде з возів харч, облетіла околиці, тому якось, коли стрибнув я на воза, супроти мене висунулося жерло рушниці і я ледве встиг скотитися на землю — наді мною гримнуло і спалахнуло. Я тікав, метиляючись, біг з викрутасами, бо вслід мені стріляли ще кілька разів, але, на щастя, не влучили. По тому я боявся грабувати візників, однак нутрощі мої дедалі більше терзав голод. Щоб полегшити страждання, я вив, сівши біля старої сосни, зводив писка туди, де мірно похитувалася корона дерева, і кидав у небо свій розпач. Адже не міг я вже їсти ані диких яблук, ні груш, не міг проковтнути ані гарбуза, ані моркви. Часом здавалося мені, в нутрі сидить якась почвара, сидить і розриває мені нутрощі. Тільки сни мене сяк-так рятували. Я любив їх, сни. Тоді міг бути самим собою, тоді міг думати і жити, як людина. До мене приходили співрозмовники з тих, кого знав раніше, і ті, яких бачив уперше; приходив навіть той, кого уздрів, коли на весіллі перекинувсь у вовкулаку, тільки уві сні його обличчя вже не було мені страшне. Обличчя це плавало переді мною, як тарілка, а коли розплющувалося, я бачив очі змореного чоловіка. «Ну що, — питала мене та голова, — не хочеш ставати справжнім вовком? Хе-хе, смішний ти, хлопче. Смішний, бо не знаєш, яка сила в його величності Черева. Його величність уміє примусити себе слухатися».

Якось уранці стрибнув був із ями, яку поступово вирив глибоку, але стрибок був кволий і я гупнув назад. Нараз мені стало страшно: я знесилів. Голод пік нутро, вивертаючи, як мені здавалося, кишки. Знову стрибнув, уже відчайніше, але вдруге посунувся в яму, деручи пазурами примерзлу глину. Відтак знову найшло на мене запаморочення, все в мені змішалося, сплуталося, я втратив здатність мислити розважно, відчув, що тіло моє мертвіє, кам'яніє, а дух виходить із нього й починає блукати по безлюдних вулицях скам'янілого міста. Онде й знайомі ворота із тисового дерева, вони повільно розчиняються, і з них валом покотили чорні вівці, коти, собаки і зграєю полетіли ворони. Ворони льопали крильми, коти бігли зі здутими у труби хвостами — все це воїнство почало оточувати мене щільним колом. Тоді я побачив і Чорного Чоловіка, який виступив із воріт, на ньому були цього разу великі червоні чоботи, в роті стримів не дерев'яний, а металевий, мусянжевий цибушок. Він усміхався білозубо, але очей його я не бачив — топились у клубенях сивого диму, що вивалювався з цибушка. Біля нього стояв напоготові великий сірий пес, а в руці чоловік тримав канчука. Чорна твар стягувала довкола мене коло, я бачив їхні люті очі і чув погрозливе дихання. Страх стис мені горло, однак незвідана раніше сила влилася в мене. Свиснув десь у небі канчук, спалахнула блискавка, і грім ударив, як гармата. Розпечене до червоного колесо покотилося по небі, розсипаючи іскри. Я закричав, як кричать катовані, і від того крику посипалося з дубів засохле листя. Листя теж було червоне, наче вирізане з розпеченої бляхи. Мене обпік палючий удар, я стрибнув просто на те палюче колесо. Знову спалахнуло, знову оперіщив мене канчук — і я помчав через ліс, виваливши язика і ледве стримуючи тахкотіння в грудях.

Записи гапонівського панотця

Здобувши пристойний одяг, я заспокоївся. Щоб зрізати патли й укоротити бороду, багато праці не треба було, я вкрав з якогось двору косу й опорядкував себе так, щоб могти з'явитися на людські очі. Закинувши чоботи на плечі, я рушив у довгу дорогу. Стояла рання осінь, земля ледь холодила мені п'яти, літало «бабине літо», а сонце лило на світ печальне, але тепле проміння. Воно більше студило, як гріло, і я під тим сонцем відчував добру благість. Позирав навдокіл зворушено і з любов'ю, мені захотілося бути добрим і невинним, народитись удруге, забувши про все, що пережив.