Сповідь

Зараз, коли я помудрів і багато чого збагнув, дивуюся зі своєї тупої й нечутливої нездогадності, адже вельми скоро мене почали в селі ненавидіти, дурити, навіть насмішки і шкоди чинити. Наприклад, пускали парубки по селу чутку, яка незмінно доходила до мене, власне, моїх вивідців, що там і там мають зібратися вечорниці. Ми наскакували на те місце вночі і нікого там не заставали. Тоді знову пускалася чутка, і ми знову пошивались у дурні, а молодь збиралася на вечорниці десь так таємно, що ніхто про те й духом не відав. Я відчув, що все моє старання замість з'єднати моє стадо зі святою церквою людей від неї ще більше відштовхує, що йду по якійсь дорозі і тільки уявляю собі, що веду по ній овець, а натомість веду з собою лише посіпак, та й то не безсумнівно, бо скоро виявив, що вони наблизилися до мене не через чистість свою, а нечистість, що так їм легше приховувати свої негідні вчинки, на які я вже мусив закривати очі, бо що було б, коли б я втратив ще і посіпак? Отже, поступово почав увіходити я зі своїми поселянами у непримиренну війну і не мав анінайменшого шансу ту війну виграти; моя щира горлива відданість церкві й установленим приписам та законам швидко переродилась у ненависть до людей, отже, не християнська любов уже мною керувала, а радше ненависть. Більше того, я почав відчувати утіху, коли лихоносних переступників карав, — не вони, а я почав сходити з праведного шляху, за що й був, вважаю, достойно покараний.

Розкажу тобі й те, дорогий читальнику, що мене зломило остаточно. На основі указу консисторії я мав двічі на рік посилати рапорти: один у червні, а другий у грудні, чи не чиниться в моєму селі якихось забобонних дій. Досі я не писав супроти своїх овець, бо цього небезпідставно побоювався, адже діло, навіть маленьке, яке виходить на верхи, часом великим стає й немилосердно б'є не тільки винних, але й тих, хто діло затіває. Цього ж разу я непомірно розсердився, бо, коли йшов у день різдва славного пророка, предтечі і хрестителя господнього Іоанна і минав двір Івана Шийки, який був моїм чи не найзавзятішим супротивником, раптом спинився як укопаний: на вулиці біля воріт отого Шийки стояв ідол, що його звуть Купала чи Морана, одягнений у жіночу одежу, прикрашений на голові квітами й деревними гілками. Перед ним поставлено було стола, а на ньому стояла з якимсь напоєм скляниця. Біля того ідола зібралися дівки і співали богомерзьких пісень.

Я відчув, що оскаженів. Кинувся притьма на той гурт, який з вереском розсипався, перекинув стола, схопивши скляницю й гримнувши нею об землю; тоді поверг долі ідола й почав, аж піна мені вибивалася з рота, топтати і рвати те неподобство, відчуваючи при тому такий шал, аж трясця мене била. При цьому щось несамовито вигукував і отямився аж тоді, коли відчув біля себе порожнечу. Тобто збагнув, що шаленію на самоті й ніхто на мене при цьому й не дивиться.

Зупинився й роззирнувся. Порожня вулиця, ані душі в хаті Івана Шийки, ані душі й на сусідських обійстях — всі вони увіч мене засуджували, але не словами, а мовчанням своїм. Тоді я примчався додому і написав у духовне правління просторого доноса на того-таки Івана Шийку, поставивши під ним дату тодішнього дня, 26 червня.

Розпочалося довге й марудне слідство в духовному правлінні; духовні судейські приїжджали до нас і тягали безконечно й нас, списувалося безліч паперу — йшлося до того, щоб Шийка залагодив усе хабарем. Але той не мав звідки узяти хабара і через сім місяців такої тяганини його закували в заліза й відвезли в духовне правління. Там звеліли покарати киями, але, бувши слабкого здоров'я, Шийка того не витримав і помер.

Той похорон відбував не я, а священик сусіднього села, я ж сидів удома, замкнутий на всі замки, й нещадно пив оковиту, бо ніколи й до того, й після того не було ще так гірко мені на душі. А ще вразило мене те, що люди мого приходу, подаючи в духовному правлінні про мене свідчення, одноголосно виставили мене як невиносного вампіра, людиноненависника і злобного й даремного напасника на невинних людей. Це було для мене настільки несподівано і так мене прибило, що я ходив як несамовитий, зовсім утратив священичу старатливість і все частіше почав на самоті прикладатися до скляниці, часом напиваючись і до нестями.