Сповідь

А герць у полі триває. Чорний вершник знову мчить назустріч білому. Свистить повітря: чорний вершник метнув списа. Спис, однак, білого не поранив, пройшов крізь нього і, зробивши коло, повернувся до руки чорного. Чорний вершник з'єднався з світлим — ось він, символ ранку чи вечора. Ось що значать прості слова «дні минають». Бо вони й справді минають. Але там, у минулому, ми покидаємо себе, тобто діла наші, які мають прорости після нас…

Я лежав у своїй ямі, листя гріло мені боки, я приплющився, але не міг заснути: щось мене непокоїло й невдоволило. Думки не заспокоювали мене, а турбували, хоч і втома мене пойняла. Все навколо в сірі тони вбиралося, я сам був сірий, і сіро ставало в мене на душі. В отвір ями вкочувалися каламутні сиві хвилі, я бачив крізь них драглисте тіло зорі, яка намагалася прислати мені хоч малий промінець. Але й вона напивалася сірого, блиск її тьмарився. І я збагнув: той час, який минув, відколи я переселився з теплого дому в цей ліс, можна відрахувати. Перше коло докрутилося, я знову входив в осінь, яка цього року впала на землю рано. Так, це була саме та пора, коли люди, впоравшись із літніми роботами, починають гуляти. Це була пора, коли я міг би серед тих гуляк вибрати того, кого міг би вважати за гіршого від себе. Хай одягне цю вовчу шкуру і поживе у цій холодній і вогкій ямі. Хай холодний вітер прокотиться крижаною хвилею через його мозок; хай голод пектиме щоденно йому нутро…

Я змерз од цих думок, і мені здубла на спині шкіра. Зупинився перед холодною, неозорою Прірвою, і вона дихнула на мене — мав туди ступити, вибору в мене не було.

Вже впали на землю перші морози, земля вкрилася подекуди снігом, посклилися тоненьким склом калюжі, ніби хотіли захиститися перед густою навалою зимового неба. Пролітали у повітрі сніжини, тривожив душу листок, якого не змогли зірвати осінні хлющі й вітри; безгоміння часом настає таке глибоке, що в ньому вмирає все і впокорюється. Часом я чую, як зітхає на повні груди ліс: сон поймає його; суха трава вже не радіє сонцю, котре має силу тільки на короткий час вирватися з полону хмар; позасинали й мурашники, вгамувавшись, — не метушаться вже клопітливо; повідлітали у вирій птахи і не будять мене ранками.

Я мчу через ліс без остороги, калюжки тріскаються в мене під ногами з тонким дзвоном. Біжу, щоб розігріти в собі кров, щоб позбутися своїх важких думок, щоб розігнати безгоміння й тишу — страшить мене заціпенілий спокій дерев. Тривожуся від того, що вже їде землею вершник, від крижаного дихання якого все німіє, а я ще й досі нічого для себе не вирішив. Коли ж посуне за тим вершником незчисленна юрба білих комонників, коли гостро й холодно засвітять їхні доспіхи, буде мені пізно зважуватися на чин, до якого все-таки готуюся. Отож я біг, щоб втекти від самого себе, бо відчуваю себе ницим. Хотів утекти від болю й розпачу — голий я й незахищений.

Осінь кінчалася, єдина пора, коли я міг перекинути комусь своє прокляття. Коли ж я на це не зважуся, доведеться не раз і не два дивитися на безголосі герці дня і ночі, адже осінь відступає вже, переможена й розгромлена: земля вкрита листям, вітер посвистує в голих деревах, трава померла.

Я спинився на узліссі й задививсь у бік містечка, відчуваючи, як колише мене смуток. Очі мої пропадали там, біля білих хат, біля парканів, де люди живуть і не здогадуються, що можна так мучитися, як мучусь я. Скільки разів я отак стояв, коли в місті веселилися, коли гупали бубни і грали музики, коли на вулиці висипав по-святковому одягнений люд, а я стояв завмерло і не міг рухнути жодним м'язом. Зараз я теж не можу рухнути жодним м'язом, сум мене з'їдає. Думаю про те, що в світі існує не лише біле й чорне, є іще третє, що зветься жалем людським. Є те, що зветься сутінками, які гасять кольори, — ось він, образ розтривоженого сумління. Я вступив сам у герць білого з чорним, але немає в мене сили, щоб перемогти. Немає сили — це значить покривати спалахи ненависті в собі смутком. Життя вимагає свого, воно примушує мене щось конечно вирішити, а я стою, завмерлий, у глибині душі прочуваючи, що цьогорічну гру таки програв. Знову треба буде мені пристосовуватися до лісового життя, і, хоч маю я в тому певний досвід, втіхи це мені не приносить. Не може розумна істота, думаю я, жити самотою. Навіть ченці, ті, що ненавидять цей світ і тікають од нього, навіть вони єднаються в монастирях. Отож кружляв я цілу осінь довкола міста, але ні на що так і не зважився.

Сьогодні я стою так перед містом востаннє. Смуток колише мене, а крижаний вітер гуляє в моєму нутрі. Ніхто не може мені нічого порадити, ніхто мене не втішить. Але знаю я й інше: в серці моїм тліє малий теплий вогник. Я не зміг його погасити, але саме в ньому моя надія. Отож повертаюся під незатишний покров лісу і мчу через нього, наче в мене є якась нагла потреба кудись вчасно прибігти. Але я знаю, що біжу по колу. Вигадую для себе ту потребу, щоб не застоялася в мене кров. Біжу, щоб втекти од білої пустелі, яка наступає на мене зусібіч, але від неї все одно не втечу…