Сповідь

Отож ми бігли густою, сірою, навальною масою, котилися, начебто хтось жбурнув нами у цю розхристану ніч, хурделиця мчала з нами поруч, а коли їй хотілося побешкетувати, забігала наперед, розверталася й плювала нам у вічі такими скаженими вихорами, що ми на хвилю сліпли. Ми, здається, оббігли місто довкруж, хотіли продивитися, чи не можна якось у нього пролізти, ми дихали солодкими запахами, що витікали звідтіль і дрочили наш нюх, ми висліджували, примірялися, щось хотіли вчинити, але не знали що. Можливо, чекали щасливої нагоди, а може, вони, вовки, знали ліпше своє ремесло, як я.

Хурделиця почала втишуватися, і вовча зграя пішла розважніше. Попереду поколихувала тілом вовчиця, за нею йшов велетень-сіроманець, а по тому всі ми. Я вже не був останній, бо за мною ступав старий вовк, який накривав наші сліди широкими лапами. Всі стали обережні й насторожені, ми покинули узлісся й виходили до засипаної густими кущаками улоговини. Саме тут проходила дорога, і ми почали нюшити повітря. Сніг іще пролітав, ніч була м'яка, оксамитна, все навколо гарно припушилося, хуга ще не намела стільки, щоб важко було йти, ми помаленьку просувалися вперед: дороґа надила нас солодким запахом соломи, кінських кізяків та поту — певне, недавно хтось тут проїжджав.

Зрештою з'явився й той, на кого ми сподівалися. З темряви виринув віз, запряжений на два коня, а на сидінні вивищувався, скоцюрбившись, чолов'яга. Я побачив, як вискакують один за одним з-за кущів мої побратими, як стрепенувся на возі дядько, вдарив пугою, захропли коні — починалася гонитва. Тільки тепер я збагнув, що вовки зважилися напасти на людину, і раптом прикипів до землі. Між мною та вовками ніби виросла прозора й непрохідна стіна, в цій ночі я перетворився раптом на самотню, биту тугою і знесилену істоту. Хай вона належить цій ночі, цьому снігові й цьому лісу, хай вона зараз голодна і хай живе тим, що внадилася до людських хлівів і тягає звідтіля живність, хай живе випадковими ловами — зайця зустріне чи кволого птаха, хворого оленя чи лося, нічого це не значить, порівняно з тим, що відбувається зараз. Отож стояв я й дивився закам'янілим поглядом — переді мною лежала біла пустеля. Не було вже в мене люті, не було хмільної радості — того, що погнало з'єднатися із вовками. Я подумав: так було й так буде, пристрасті живого світу вимірюються голосом шлунка, не раз цей голос — як сурма, котра кличе до бою. Не раз і я піддавався поклику тієї сурми, бо й не можна інакше, але цього разу незвідана сила прикувала мене до землі, і я залишився байдужий до її гасла. Я перетворивсь у кущ отут, на галяві, серед нерушних, засипаних снігом горбків, і втратив раптом нюх — запахи, які хвилювали мене, вмерли. Я втратив і слух: не доходило до мене іржання коней, гарчання, крику людини, хоч я знав: не зумів той дядько втекти. Там, за викрутом дороги, вже відбувалася кривава тризна, але я думав про те з дивним отупінням, мої чуття позамерзали, змерзся й розум. Удалині блимали поодинокі вогники міста; ліс ззаду дихнув на мене холодною хвилею, ніби кликав повернутися: відійди від цього проклятого місця, відійди! Дивився перед собою, все ще закутий несподіваною неміччю; ті, до кого я уподібнююся, чинять своє діло за природою своєю, але не за моєю. Можливо, вони щасливі з того, що все в їхньому світі напрочуд спрощене і що пізнали вони тільки це: поклик і рух. Гірше тим, у кого голова наповнюється мислями, а груди — сумнівами; гірше тому, перед ким постійно миготять Ваги в небі. Гірше тому, хто поставив для себе й світу цілий ряд стримувальних загорож і мечеться серед них, як у пастці, — має він над тими несвідомими одну перевагу. Саме в той момент, коли всі божеволіють і кидаються в нестримному гоні, щоб когось роздерти, він, хоч має такий же неситий шлунок, раптом зупиняється, і в оці його спалахує свята сльоза. Ота мала крапля вологи — провісник вічного, що не може не відчувати душа: ось що значить бути на землі істотою, до бога уподібненою…

Там, за закрутом дороги, вже затихли звуки боротьби — все було скінчено. Я знову здобувся на нюх — заграв у ніздрях запах крові, і я почув, як задоволене жирують вовки. Я знову закам'янів, з острахом прислуховуючись до скімливого болю, що торгав моє серце, — очі мої пеленою запливли.

Хто зна, скільки б простояв я на тій галявині, коли б не сталося несподіване. В голові у мене запаморочилося, і я побачив з того боку, де ліс, білі тисові ворота. Вони різко розчинилися, і з них валом повалили чорні тварини і птахи. Я різко повернувся в той бік, відчуваючи, як страх залоскотав мені кінцівки ніг. Здалося, вся ця потолоч має людські обличчя. Я навіть упізнавав їх, колишніх моїх знайомих, людей міста, в якому жив. Я почув свист, ніби позакладали вони в роти пальці й засвистіли.