Сповідь

І він тихо оповів прибульцеві про ту далеку осінь, коли йому причинилося лихо, про те, як почав падати ніжний лапатий сніг, про те, як спинився він на горбі і подивився востаннє на рідне село, про відчай і про думки, що ніколи не спуститься він з цієї гори і не ввійде у світ хат; його голос був хрипкий і тремтливий, коли все те оповідав, а сніг тоді падав і падав, і йому здалося, що той сніг засипле його на горі, що перетвориться він на тій горі у кам'яну бабу, якій стояти тисячу років і щось там розгадувати у світі хат.

Панотець широко вдихнув повітря — за мить знову пережив усе, що пізнав там, у Прірві. І він не витримав — зирнув на прибульця прохально й більно.

— Ні, я не знав, куди прийду і хто прийме у мене сповідь, — сказав прибулець. — Це доля нас звела…

— Не доля, а ніч, — шепнув панотець.

Він сидів на сходинці, понурившись, і мовчав. Мовчав, хоч його поривало говорити. Навіть зціпив зуби, бо слова неслися через мозок з шаленою навальністю. Але ні, то були майже мертві слова. То були слова, яких не промовляють уголос. Адже він розумів: з них двох один винуватий, і вина в того винуватого така велика, як цей біль у грудях, що його терпить. Можливо, й так: збагнути й пізнати власну вину — це і є сповідь!

Панотець задихнувся. Прибулець дивився на нього, ніби читав думки. Ніби в цій тиші, що оточила їх, все подумане сказаним ставало. «Нам і справді не потрібно зайвих слів, — спогадав панотець, — надто багато між нами спільного».

Тоді він зашепотів молитву, звертаючись до того, хто є всемогутнім і оживлює світ, тому, хто став у початках світу, що всяку земну й надземну істоту створює з небуття з'єднаною ласкою своєю. Сподівався, що він прийде сюди до них хоч би для того, щоб не викресалося між них лихої іскри. Для того, щоб вина одного не вбивала другого і не переходила, бо вони, попри свою схожість, все-таки не одне. Все-таки одному з них треба більше жалості віддати, і хай вибере сам: молодому чи старому, винному чи невинному; обоє її потребують — один для завершення життя, а другий, щоб його не втратити…

Почув на вустах смак куряви і трухлявого дерева, почув, як потріскують ґнотики свічок, — чи слухаєш ти мене, прибульцю?

«Ми завжди учимо себе: хто покаявся, той уже наполовину винуватий, а хто наполовину винуватий, здобуває право на надію. Ми учимо себе: годі жити у світі без права на каяття, бо інакше порожні ми станемо. Хай ідемо ми в темряві, як оця, але не можемо не мати надії, що в глибині цієї ночі лежить незапалена свічка. Кожен має її розшукати і запалити, бо кожна жива істота — світильник».

— Я прийшов до вас, панотче, просити розгрішення, — почув він раптом чіткий і твердий прибульців голос.

— А я хочу попросити в тебе, сину мій, — прошепотів панотець, — щоб звільнив мене. На мене вже небо дивиться, а той, хто відчуває це, не може ані судити, ані розгрішувати.

В очах старого запеклися сльози, бо вони, здається, все один одному розказали, вони все один про одного знали.

— Ні, — мовив прибулець. — Я своєї історії ще не розповів.

Розповідь прибульця

Отож я біг вовком по землі, біг і намагався не озиратися — хотів цей край навіки покинути. Давно вже позаду опинився ліс, в якому жив, минав я села, ниви, поля і нові ліси. Але ніде не зупинявся — якась незвідана сила гнала мене все далі й далі. І от одного разу я прокинувся в скирті сіна, а коли вибрався з неї й зирнув на світ, то вразився раптом: був я вже в людській подобі. Десь такій, як тоді, коли блукав по вулицях рідного міста, ходячи за весіллям. Це мене більше здивувало, ніж вразило, бо щось у мені після тієї битви й бігу надломилося. Отож я вирішив не зупинятися і подався далі. Села знову-таки оминав, бо страшився їх, а харчувався тими залишками, які знаходив на полях і городах. Ішов я голодний і втомлений і не міг спинитися, хоча не відав, куди простую.