Сповідь

Тримав цей настрій у своїй душі, він зносив мене, ніби здіймався я на все вищу гору. Всі три світи хвилювали мене: внизу — люди, їхні малі хати-криївки; посередині — я, а вище — небо. Все було розкладено чітко, і я раптом збагнув: у людському житті існує особлива рівновага, коли людина й справді може стати на гладінь води і піти. Але стежка, по якій може отак рухатися, — вузька. Мені ж для того, щоб уперше спуститись у світ людей, де ніхто мене не знає, теж треба було відчуття, що я здатний знайти вузьку стежку. Недаремно так довго готувався спуститися долі, де плавали в сутінку гнізда хаток, бо це мав бути особливий шлях і особливе сходження. Досить мені блукати по небу, як Козерог, Водолій та інші небесні істоти, — я чужий їм став. Нехай воно відбиток нашої землі, не там я хочу побудувати свій дім. Бо там, попри все, — холод і порожнеча, бо всі ті істоти більш вигадані, ніж справжні, — це ми, живі, наділяємо їх видимим духом.

Я ще не відав, що внизу чекаєте ви, панотче. Не йшов я на суд, а тільки на сповідь, бо хотів очистити душу. Хотів, щоб хтось сторонній вивірив мій біль і визначив, скільки і якої вини маю я спокутувати… Отож я звівся, відчуваючи, що ноги зовсім затерпли від довгого сидіння, і ступив на стежку, яка перерізала горба. Додибав до ясенів і крислатого дуба і опинився поруч з церквою. На мене дихнуло теплим запахом старої дерев'яної споруди завжди любив цей запах. Обійшов довкола споруду, бо не хотів потрапляти на очі цікавих. І от що мене несподівано схвилювало, панотче. Я потрапив у вишневий садок, що ріс біля церкви, і мені тонко запахло вишневим глеєм. Запах наповнив весь простір, і я стояв, тремтливо вбираючи в себе його, — мені по-справжньому запахло волею і рідною домівкою. Мені навіть здалося, що ці вишні раптом зацвітуть і перетворяться в білі напівпрозорі кулі, які тільки тому тримаються землі, що прив'язані до неї стовбуром. Але навкруги стояла осінь, кілька жовтих листків впало мені під ноги. Тоді я повернувся різко й побачив напіввідчинені церковні двері. Щось покликало мене вступити туди, може, і ви, панотче. Я впізнав вас тоді, коли вперше побачив, коли вийшли ви з царських воріт й уперше подивилися на мене. Але не відчув до вас ненависті, бо ж не для того прийшов. Тому уклякнув і поцілував вашу руку, панотче. Вона пахла старістю, книжковим порохом, а трохи тютюном. На мить мені стало боляче, але тієї ж хвилини я зрозумів, що ми конче мали зійтися, бо ми в цьому світі, панотче, одна душа.

До сповіді

Слова прибульця відгукнулися луною й завмерли в порожнечі. Панотець стояв навколішках, і довкола незграбно тупцялася темрява, свічка похитувала вогником — єдиний вогник, який ще їх сполучав. Панотцеві подумалося, що горіти тому вогнику ще зовсім недовго, тоді й прийде вона — темінь цілковита — і їх пожере. І панотцеві стало страшно. Взяв свічку у руку й пішов туди, де напевне мали стирчати недогарки. Важко рипіла під ногами підлога, і цей рип подвоювався луною. Отак обійшов він усі свічники, але даремно — не було вже в церкві й недогарків. Тоді йому стало ще самотніше й смутніше. Став посеред церкви, звів руку із свічкою і роздивився, ніби вперше сюди потрапив. Церква була стара й трухлява, і згори повіялася хмарка жовтого порохна — працювали невситимі хробачки. Вона доживала, як і він, свого віку, і панотець удихнув її запаху з солодкою схвильованістю.

«Цій ночі зовсім недалеко до кінця», — подумав він, дивлячись на маленький вогник у себе в руці. Йому знову стало холодно, затремтіли коліна, а тіло почало легенько труситися. Тоді він опустився на підлогу, де був, накапав воску, приліпив біля себе свічку і, схиливши голову, безвільно сидів, не маючи сили й пальцем поворушити. Ні, він, здається, не дочекається світання і не зможе повернутись у свій дім, він уже ніколи не ляже в своє ложе і не зможе, заплющившись, забути про все. Йому взагалі стало дивно, що в його житті ще щось буде. Мовчав і прибулець, а він ніби забув про нього. Слухав тільки ніч і хробачків, які тихо сточували і без того трухляву споруду. Здається, він чогось чекав. Можливо, нового рипу дверей і Мари, яка вдруге стане в прочілі й поманить його пальцем. Незрозуміла тривога почала просипатися в ньому: здається, йому таки треба дати прибульцеві розгрішення, бо це може стати розгрішенням і йому.

— Усе сказав мені, сину? — спитав він, повертаючись у той бік, де сидів прибулець.

Але той йому не відповів, панотець почув, як легенько посопує він носом — спав. Тоді ковтнув на повні груди якогось етерного дурману, біль чи жаль сколихнув його, адже зрозумів: ніхто і ніколи не звільняється до кінця од своїх проклять. Зціпив кулаки і хотів крикнути, бо йому здалося, що западає у прірву.