Сповідь відьом. Тінь ночі

— Граф Пемброкський виїхав із Мілфорд Гевена кілька днів тому, але поїде не сюди, а до двору королеви. Мені складають компанію Вільям та Філіп, і в місті ми надовго не затримаємося, а поїдемо далі до Ремсбері. Там повітря корисніше й здоровіше. — Хмарка суму набігла на її обличчя.

Слова Мері нагадали мені про статую Вільяма Герберта в квадратному дворі Бодлійської бібліотеки. Чоловік, повз якого я проходила кожного дня до бібліотеки герцога Гамфрі, був старшим сином цієї жінки.

— А скільки років вашим дітям? — поцікавилася я, сподіваючись, що мої запитання не будуть надто особистими.

Обличчя графині полагіднішало.

— Вільяму десять, а Філіпу тільки шість. Моїй доньці Анні сім років, але увесь минулий місяць вона прохворіла, і мій чоловік визнав за краще, щоб вона залишилася у Вілтоні.

— Сподіваюся, нічого серйозного? — нахмурився Метью.

Обличчя графині знову вкрила хмарка суму.

— Усяка хвороба є серйозною, якщо вона вражає моїх дітей, — тихо мовила вона.

— Вибач мене, Мері, то я бовкнув, не подумавши. Мені просто хотілося запропонувати допомогти, чим зможу, — глухо сказав Метью з жалем у голосі. Розмова торкнулася якоїсь спільної для них теми, про яку я не знала нічого.

— Ти не один раз оберігав від зла моїх близьких. Я цього не забула, Метью. І неодмінно знову звернуся по твою допомогу в разі необхідності. Але в Анни всього-на-всього дитяча пропасниця. Лікар запевняє мене, що вона видужає. — Мері обернулася до мене. — Ви маєте дітей, Діано?

— Наразі — ні, — відповіла я, похитавши головою. Метью на мить зупинив на мені погляд своїх сірих очей, а потім відвернувся. Я знервовано смикнула край своєї жакетки.

— Діана раніш не була заміжньою, — пояснив Метью.

— Як? Ніколи не була? — графиня Пемброкська, ошелешена такою дивиною, розкрила було рота, щоб влаштувати мені допит, але Метью випередив її.

— Її батько й мати померли, коли вона була іще малою. І нікому було влаштувати її заміжжя.

Мері явно відчула до мене іще більшу симпатію.

— Це вкрай сумно, але, на жаль, життя молодої дівчини залежить від примх її опікунів.

— Та отож, — швидко погодився з нею Метью, зиркнувши на мене з-під вигнутої брови. Я могла собі уявити, що він подумав: на превеликий жаль, я була небезпечно незалежною, а Сара з Емілі були найменш примхливими створіннями у всьому світі.

Розмова перейшла до політики та поточних подій. Я певний час уважно прислухалася, намагаючись узгодити свої невиразні спогади зі шкільного курсу історії з хитро заплутаними плітками, якими обмінювалися решта троє присутніх. А говорили вони про війну, про можливе іспанське вторгнення, про прихильників католицизму та релігійну ворожнечу у Франції, але озвучені назви місць та імена часто були мені незнайомими.

У мансарді Мері було тепло, я розслабилася і, заколисана безперервним базіканням, почала дрімати.

— От і готово, леді Пемброк. Мій слуга Ісак принесе вам мініатюру наприкінці тижня, — оголосив Гілард, збираючи своє приладдя.

— Дякую вам, маестро Гільярд. — Графиня простягнула свою руку, що іскрилася коштовними камінчиками численних перснів. Художник поцілував руку, кивнув Генрі та Метью і пішов.

— Вельми талановитий митець, — сказала Мері, — змінивши позу у своєму кріслі. — Він став таким популярним, що мені ледь вдалося зробити йому замовлення. Її ноги мерехтливо заіскрилися у світлі каміна: то заблищали срібні прикраси її щедро оздоблених кімнатних черевичків, відбиваючи червоні, помаранчеві та золотисті відтінки. Мені стало цікаво: а хто ж вигадав такий витончений візерунок вишивки для цих черевичків? Якби я сиділа ближче, то спитала б дозволу помацати шви. Шамп’є зміг пальцями прочитати мою плоть. А чи може неживий предмет надати таку саму інформацію?

Хоча мої пальці й були далеко від черевиків герцогині, я побачила обличчя молодої жінки, що схилилася над аркушем паперу з контурами вишивки для черевиків Мері. Малесенькі дірочки вздовж ліній мережива розкрили таємницю того, як цей витончений візерунок було перенесено на шкіру взуття. Зосередившись на кресленні, я подумки зробила кілька кроків у минуле. І побачила Мері, що сиділа біля якогось чоловіка з квадратною щелепою та непоступливим виразом обличчя, а на столі перед ними повно екземплярів усіляких комах та рослин. Обоє пожвавлено говорили про коника-стрибунця, а коли чоловік почав детально описувати його, Мері взяла ручку і намалювала його контури.

«Значить, Мері цікавиться не лише алхімією, а й комахами та рослинами», — подумала я, шукаючи того коника у неї на черевиках. Ага, ось він, на п’ятці. Як живий. А бджола на великому пальці правої ноги виглядала так, наче ось-ось готова була полетіти геть.

У моїх вухах почулося слабке дзижчання — то сріблясто-чорна бджола таки відокремилася від черевика герцогині і злетіла у повітря.

— Ой, ні, — охнула я.

— Яка дивна бджола, — зауважив Генрі, відмахнувшись на неї рукою, коли вона пролітала повз нього.

Але я вже дивилася на змію, що сповзала з ноги Мері в очерет, розкладений на підлозі.

— Метью!