Сповідь відьом. Тінь ночі

— Якщо ти накажеш, щоб сюди прийшла відьма, вона прийде. Метью Ройдон завжди добивається свого. Але замість допомоги я отримаю іще одну виставу на кшталт тієї, яку влаштувала мені вдовиця Бітон. А мені цього не потрібно.

— Тоді допомога Габбарда потрібна тобі ще менше, — в’їдливо зауважив Хенкок.

— Ми маємо обмаль часу, — нагадала я Метью. Габбард іще не дізнався, що батько дитини — Метью, а Хенкок та Гелоуглас іще не відчули зміни у моєму тілі своїм нюхом. Але події нинішнього вечора лише підкреслили хиткість і непевність нашої позиції.

— Гаразд, Діано. Відьом ми залишимо тобі. Але щоб усе було чесно, без брехні, — попередив мене Метью. — І без таємниць. Один із присутніх у цій кімнаті увесь час має знати, де ти є.

— Метью, та хіба ж можна… — заперечив був Волтер.

— Я довіряю здоровому глузду своєї дружини і рішенням, які вона приймає, — впевнено й твердо сказав Метью.

— Це ж саме казав Філіп і про бабусю, — стиха пробурмотів Гелоуглас. — Незадовго до того, як сталася пекельна катастрофа.

19

— Якщо пекло має саме такий вигляд, — пробурмотів Метью через тиждень після нашої зустрічі з Габбардом, — то Гелоуглас буде засмучений і розчарований.

А й дійсно: вигляд чотирнадцятирічної відьми, що стояла перед нами у вітальні, якось мало асоціювався з пекельним вогнем та тортурами.

— Тихше, — сказала я, знаючи, наскільки вразливими бувають діти у такому віці. — Отець Габбард пояснив тобі, чому ми тебе покликали сюди, Енні?

— Так, пані, — пояснила дівчинка нещасним голосом. Важко було сказати, чи була її блідість природною, чи її спричинило поєднання страху та поганого харчування. — Я маю прислуговувати вам і супроводжувати містом у ваших справах.

— Ні, ми так не домовлялися, — роздратовано тупнув Метью ногою. Енні аж підстрибнула з переляку. — Ти маєш хоч якісь талант і знання, чи то Габбард із нами так пожартував?

— Я дещо вмію, — відповіла, затинаючись, Енні, широко розкривши світло-блакитні очі, що контрастували з її блідою шкірою. — Але, щоб показати це, мені потрібен простір, а отець Габбард сказав, що…

— О, я можу уявити собі, що сказав тобі отець Габбард, — презирливо пхикнув Метью. Я глянула на нього так, що він отетеріло заблимав і замовк.

— Дай їй можливість пояснити, — різко кинула я йому, а потім підбадьорливо посміхнулася дівчинці. — Продовжуй, Енні.

— Окрім прислужувати, отець Габбард сказав мені повести вас до моєї тітки, коли вона повернеться до Лондона. Зараз вона в пологовому будинку і не піде звідти доти, поки жінка потребує її допомоги.

— Значить, твоя тітка не лише відьма, а й повитуха? — лагідно спитала я.

— Так, пані. Вправна повитуха і сильна відьма, — з гордістю відповіла Енні, розпростуючи спину. Коли вона зробила це, її закороткі спідниці піднялися і відкрили холоду її худорляві литки. Своїх синів Ендрю Габбард вдягав у теплу, добре припасовану одіж, а до дочок такої турботи не виявляв. Я вгамувала роздратування і подумала, що Франсуазі знову доведеться діставати свої голки.

— А як ти стала членом родини отця Габбарда?

— Моя мати не була благочестивою жінкою, — промимрила Енні, нервово ховаючи руки в тоненьку накидку. — Отець Габбард знайшов мене у крипті церкви Святої Анни біля Олдерсгейта, а біля мене лежала моя мертва мати. На той час моя тітка вже була заміжня і мала власних дітей. Мені було тоді шість років, і її чоловік не схотів виховувати мене разом зі своїми синами, щоб я не мала змоги розбестити їх своєю гріховністю.

Значить, Енні, будучи зараз у підлітковому віці, пробула з Габбардом більшу половину свого життя. Від цієї думки ставало лячно, а думка про те, що шестирічна дівчинка здатна когось розбестити, вражала своєю абсурдністю, але тепер принаймні мені стало ясно, чому дівчинка має такий жалюгідний вигляд і таке химерне ім’я: Енні Крипт.

— Поки Франсуаза принесе тобі поїсти, я покажу, де ти будеш спати. — Того ранку я вже піднімалася на третій поверх, щоб іще раз обдивитися невеличке ліжко, триногий стіл та потертий комод для відьминих пожитків. — Я допоможу тобі перенести твої речі.

— Пані… — почала було дівчинка, але сконфужено замовкла.

— Вона з собою нічого не принесла, — пояснила Франсуаза, несхвальним поглядом окидаючи новоприбулу.

— Та то нічого. Невдовзі в неї будуть власні речі, — посміхнулася я, запевняючи Енні, а вона недовірливо поглянула на мене. Цілий вікенд ми з Франсуазою доводили Енні до стану нової й блискучої копійки: мили, вдягали й взували, а потім навчили основним правилам арифметики, щоб вона могла ходити мені за дрібними покупками. Щоб перевірити її, я послала Енні до найближчого аптекаря купити на дрібну суму письмових пер та півфунта сургучу (Філіп мав рацію: Метью спустошував запаси конторського приладдя з лячною швидкістю). Дівчинка швидко повернулася з покупками та здачею.

— Він вимагав аж цілий шилінг! — поскаржилася Енні. — Та цей сургуч навіть на свічки не годиться, еге ж?