Сповідь відьом. Тінь ночі

— Ця дитина не протягне й тижня, якщо якийсь дорослий не візьме на себе відповідальності за його долю. Як ти там казав: «Любов, турбота дорослих та затишне місце, де можна перечекати бурю?»

— Не обертай проти мене моїх же слів, Діано. То я казав про нашу дитину, а не про якусь безпритульну істоту. — Метью, якому за останні кілька днів довелося перебачити більше відьом, аніж за все попереднє життя, був явно налаштований агресивно.

— Я теж колись була безпритульною істотою.

Мій чоловік відсахнувся так, наче я його ляснула по щоці.

— Тепер його не так-то легко вигнати, еге ж? — Не чекаючи на його реакцію, я продовжила: — Якщо ми не візьмемо Джека до себе, то тоді його можна відвести просто до отця Габбарда. Там йому або домовину підберуть відповідного розміру, або підхарчуються на вечері його кров’ю. І в обох випадках йому буде краще, аніж і далі вештатися лондонськими вулицями, конаючи від голоду й холоду.

— Ми маємо достатньо слуг, — холодно зауважив Метью.

— Ти ж маєш грошей більш ніж удосталь. А якщо тобі їх забракне, то я платитиму йому за роботу з власних запасів.

— Краще придумай казочку, яку ти розповіси йому сьогодні на ніч, якщо ти вже так рішуче налаштувалася залишити його у нас, — сказав Метью, хапаючи мене за лікоть. — Невже ти гадаєш, що він не помітить, що опинився під одним дахом із трьома вампірами та двома відьмами? Діти звичайних людей завжди бачать світ створінь глибше, ніж їхні дорослі батьки.

— А ти гадаєш, що Джеку не буде байдуже, коли він матиме дах над головою, харчі у шлунку та ліжко, на якому він матиме змогу спати у теплі та безпеці?

Якась жінка отетеріло витріщилася на нас із протилежного боку вулиці. Вампіру та відьмі не варто так жваво сперечатися на людях. Я сильніше насунула каптур на голову.

— Чим більше створінь ми пускаємо тут у своє життя, тим непевнішим воно стає, — зауважив Метью. Помітивши цікаву жінку на тому боці вулиці, він відпустив мій лікоть. — А стосовно простих людей — і поготів!

Після зустрічі з двома солідними й серйозними землевідьмами ми з Метью розійшлися по різні сторони нашого помешкання, щоб дати змогу нашим нервам угамуватися. Метью накинувся на свою пошту, час від часу покрикуючи на П’єра і випускаючи велемовний потік прокльонів на адресу уряду її величності королеви Англії, свого примхливого батька та нетямущого короля Шотландії Якова. Я ж провела свій час, розповідаючи Джеку про його обов’язки. Допоки хлопець матиме в собі оте відточене вміння, яким він із готовністю користувався, щоб відмикати замки, проникати у чужі кишені та обчищати сільських бовдурів в азартних іграх, не можна було сподіватися, що йому буде цікаво читати, писати, куховарити і чимось допомагати Франсуазі та Енні. Однак П’єр всерйоз зацікавився хлопцем, особливо після того, як витягнув з кишені Джекової потертої одежини амулет.

— Ходімо зі мною, Джеку, — сказав П’єр, відчинивши двері і кивком голови показавши на сходи. Він якраз збирався на зустріч з інформаторами Метью, які мали прибути з останніми новинами, і явно хотів скористатися обізнаністю нашого нового підопічного з лондонським «дном».

— Слухаю, пане, — жваво відповів хлопець. Усього один раз добряче поївши, він уже мав значно кращий вигляд.

— Нічого небезпечного, — попередила я П’єра.

— Звісно, що ні, мадам, — відповів вампір невинним голосом.

— Я цілком серйозно, — не відставала я. — І щоб привів його додому іще до темряви.

Коли я перебирала папери на своєму столі, зі свого кабінету вийшов Метью. Франсуаза та Енні подалися до Смітфілда домовитися з різниками про м’ясо та кров, і ми мали увесь будинок у нашому розпорядженні.

— Вибач, серце моє, — мовив Метью, обіймаючи мене зі спини за талію і цілуючи в шию. — Цей тиждень видався таким метушливим — і Рада, і мої службові справи…

— І ти мене вибач. Я розумію, Метью, чому тобі не хочеться, щоб тут був Джек, але я не могла його проігнорувати. Він був голодний і йому було боляче.

— Знаю, — сказав Метью, притягуючи мене до себе так, що моя спина міцно притулилася до його грудей.

— А чи була б твоя реакція іншою, якби ми зустріли того хлопця на вулиці сучасного Оксфорда? — спитала я, вдивляючись у вогонь, щоб не зустрічатися поглядом зі своїм чоловіком. Увесь час після інциденту з Джеком із моєї голови не йшло запитання: що стало причиною такої поведінки Метью — чисто вампірська генетика чи просто мораль Єлизаветинської доби?

— Мабуть, ні. Вампірам нелегко жити серед теплокровних, Діано. Якщо немає емоційного зв’язку, то теплокровні для нас — лише джерело поживних речовин, і не більше. Жоден вампір, хоч яким би цивілізованим та вихованим він не був, не зможе довго пробути в компанії теплокровних або поблизу і не відчути при цьому бажання підхарчуватися ними. — Його прохолодний подих торкнувся моєї шиї, лоскотнувши те чутливе місце, яке Міріам загоювала своєю кров’ю після рани, що завдав мені Метью.