Сповідь відьом. Тінь ночі

Вона злетіла догори
Так пристрасно-яскраво, моя засліплена душа,
І опинилася в її сріблястій сфері,
І покотилася то чистим, то хмаристим небом,
Хоча красуня та уже ввійшла у темний і непевний тент,

— театрально вигукнув Метью, підхоплюючи мене на руки.

— Наскільки я можу судити, тент для вас доведеться шукати мені, — сказав Гелоуглас, громоподібно гупаючи сходами вниз.

— А ще — кілька овець. Чи, може, астролябію. Ендиміон може бути як пастухом, так і астрономом.

— Єгер Рудольфа ніколи не віддасть жодної зі своїх химерних овець, — похмуро мовив Гелоуглас.

— Метью може скористатися моїм посібником, — сказала я і озирнулася. Він мав лежати на камінній полиці, там, де його не міг дістати Джек. — Куди ж він подівся?

— Енні з Джеком показують його Швабрі. Вони гадають, що та книга — чарівна.

До того моменту я не помічала стрічок, що тягнулися прямо угору від каміна — сріблясті, золотисті та сірі. Кинувшись до дітей, щоб вони, бува, не пошкодили довідник, я наступила на край своєї спідниці. І поки я добігла до Джека та Енні, моя спідниця стала схожою на плаття з вирізами.

Енні з Джеком розкрили довідник як книгу, розгорнувши на всю ширину його внутрішні крильця-обкладинки. Бажання Рудольфа полягало в тому, щоб дати мені знаряддя, за допомогою якого я б мала змогу стежити за рухом небесних тіл, і Габермель перевищив самого себе. Посібник містив сонячний циферблат, компас, пристрій для вирахування довжини годин у різні пори року, витончений місячний годинник — чиї шестерінки можна було налаштувати показувати дату, час, чинний знак Зодіаку та фазу місяця — а також мапу широт, яка містила (на моє прохання) такі міста, як Роаноук, Лондон, Ліон, Прага та Єрусалим. Одне з крилець мало корінець, в який можна було вставляти одну з найостанніших тогочасних новацій: сторінку багаторазового використання, зроблену з особливим способом обробленого паперу, на якому можна було писати, а потім — ретельно витирати і робити нові нотатки.

— Поглянь, Джеку, знову почалося, — сказала Енні, втупившись в інструмент. Швабра (вже ніхто у домі не звав цуценя «Лоберо», окрім Джека) загавкав і замахав хвостиком, зачудовано спостерігаючи, як місячний годинник став обертатися сам по собі.

— Ставлю пенні на те, що коли обертання припиниться, то у вікні з’явиться повний місяць, — сказав Джек, плюнувши на руку і подаючи її Енні.

— Ніяких парі, — механічно промовила я, сідаючи навпочіпки біля Джека.

— А коли це почалося, Джеку? — спитав Метью, відсовуючи Швабру.

Джек знизав плечима.

— Таке траплялося повсякчас відтоді, як герр Габермель прислав його нам, — зізналася Енні.

— А він отак крутиться увесь день чи в певний час? — поцікавилася я.

— Тільки раз чи два. А компас обертається один раз, — винувато сказала Енні. — Я мала б вам сказати. Я відразу ж відчула, що ця книга магічна, щойно я її побачила.

— Та все нормально, — заспокоїла я її. — Нічого страшного не сталося. — Із цими словами я приклала свій палець до центру місячного годинника і наказала йому зупинитися. І він зупинився. Щойно обертання припинилося, як сріблясті й золотисті стрічки довкола посібника поволі щезли, і залишилася одна тільки сіра стрічка. І враз загубилася серед численних кольорових стрічок, що наповнювали наш будинок.

— Що це означає? — спитав згодом Метью, коли в домі стало тихо і коли у мене вперше з’явилася можливість надійно забрати посібник у дітей. Я вирішила сховати його на балдахіні нашого ліжка. — До речі, всі ховають речі на вершечку балдахіна. Це — найперше місце, куди полізе Джек, коли шукатиме книжку.

— Хтось явно шукає нас, — сказала я і, знявши посібник із балдахіна, заходилася шукати для нього нову схованку.

— У Празі? — Метью простягнув руку, а коли я подала йому прилад, він поклав його до свого камзола.

— Ні. У часі.

Метью різко всівся на ліжко і вилаявся.

— Це моя провина, — сказала я, боязко поглянувши на нього. — Я намагалася створити заклинання, щоб посібник попереджав мене щоразу, коли хто-небудь задумає поцупити його. Це заклинання мало на меті вберегти Джека від халепи. Боюся, що мені доведеться переробити те заклинання.

— А чому ти думаєш, що це хтось з іншого часу? — спитав Метью.

— Тому що місячний годинник — це постійний календар. А його шестерінки оберталися так, наче намагалися увібрати в себе інформацію, яка знаходилася поза межами їхніх технічних можливостей. Це нагадує мені слова, що гасали туди-сюди в манускрипті Ешмол-782.

— Може, дзижчання компаса вказує на те, що той, хто нас шукає, знаходиться також і в іншому місці. Як і місячний годинник, цей компас не може вказати на істинну північ через те, що його змушують рахувати відразу два напрямки: один для нас у Празі, а другий — для когось іще.

— А, може, це Ізабо чи Сара, і їм потрібна наша допомога? — Саме Ізабо послала Метью примірник «Доктора Фауста», щоб допомогти нам потрапити в 1590 рік. Вона знала, куди ми вирушаємо.