Сповідь відьом. Тінь ночі

— Прекрасне рішення, — прочитала мою думку королева. — Звісно, воно нікому не сподобається, але мої придворні матимуть принаймні об що точити свої зуби, допоки не з’явиться якась нова тема для пліток. — Але ж залишається невирішена справа з отою книгою.

— А ви повірите мені, коли я скажу вам, що та книга — неважлива й неістотна?

— Навряд чи, — похитала головою Єлизавета.

— Я так і думав. Гаразд. Сформулюю інакше: ви повірите мені, коли я скажу, що від тієї книги залежить майбутнє?

— Це нереально. Та оскільки мені не хочеться, щоб Рудольф чи хтось із його родичів хоч якось впливав на майбутнє, постійно нагадуючи мені про ту книгу, я покладаю справу її повернення на вас, якщо вона, звісно, коли-небудь потрапить до ваших рук.

— Дякую, ваша величносте, — з полегшенням сказала я, задоволена, що ми відбулися відносно незначною кількістю брехні.

— Я зробила це не заради вас, — різко відказала мені Єлизавета. — Ідіть сюди, Себастьяне. Одягніть цю прикрасу мені на шию. А потім можете знову перетворитися на пана Ройдона, і ми всі разом підемо в кімнату для прийомів, щоб ошелешити всіх виставою під назвою «Велика вдячність».

Метью зробив, як йому й сказали, затримавши пальці на шиї королеви довше, ніж треба було. Вона поплескала його по руці.

— Моя перука рівно сидить? — спитала мене Єлизавета, підводячись.

— Так, ваша величносте. — Хоча насправді перука сиділа дещо криво після дантистських маніпуляцій Метью.

Єлизавета підняла руку і смикнула себе за перуку.

— Навчіть свою дружину переконливо брехати, пане Ройдон. Її слід краще навчити мистецтву обману, інакше їй не вдасться надовго затриматися при дворі.

— Світові чесність потрібна більше, ніж іще одна придворна дама, — прокоментував Метью, беручи її за лікоть. — Діана залишиться такою, якою вона є.

— Ось перед вами чоловік, який цінує чесність своєї дружини, — похитала головою Єлизавета. — Це найкраще свідчення того, що наш світ котиться у прірву, як і перебачав доктор Ді.

Коли Метью з королевою з’явилися на порозі кімнати для прийомів, натовп охопила тиша. Приміщення було забите вщерть, і обережні погляди забігали від королеви до юнака ледь не шкільного віку, який, настільки я могла здогадатися, був посланцем імператора, а від того юнака — до Вільяма Сесіла і назад.

Метью відпустив руку королеви, яку він високо підтримував своїм зігнутим ліктем. Мій вогнедишний дракон занепокоєно завовтузився й затріпав крильцями у моїй грудній клітці.

Я приклала руку до грудей, щоб вгамувати звірюку. «Онде перед тобою — справжні дракони», — подумки застерегла його я.

— Я вдячна імператору за його подарунок, ваше превосходительство, — сказала Єлизавета, рушаючи прямо до юнака і простягаючи йому руку для поцілунку. Хлопець нерозуміюче закліпав очима. — «Gratias tibi ago».

— Із кожним разом вони стають дедалі молодшими, — пробурмотів Метью, підходячи ближче до мене.

— Це саме я кажу про своїх студентів, — прошепотіла я у відповідь. — Хто він такий?

— Вілем Славата. Ти, напевне, бачила його батька у Празі.

Я придивилася до юного Славати і спробувала уявити, який вигляд він матиме через двадцять років.

— А його батько — це, бува, не отой огрядний тип з ямочкою на підборідді?

— Один із них. Річ у тому, що такий вигляд мають майже всі чиновники Рудольфа, — пояснив Метью, коли я кинула на нього здивований погляд.

— Припиніть шепотітися, пане Ройдон! — сказала Єлизавета, кинувши на Метью спопеляючий погляд, і той вибачливо вклонився. А її величність заторохтіла латиною, продовжуючи розмову. — «Decet eum qui dat, non meminisse beneficii: eum vero, qui accipit, intueri non tam munus quam dantis animum». Королева Англії влаштувала посланцю мовний екзамен, щоб подивитися, чи достойний він її.

Славата почервонів. Бідолашний хлопець цей екзамен провалив.

«Тому, хто дарує, личить не пам’ятати про свій подарунок; але тій, що подарунок отримує, личить не судити строго ані подарунок, ані особу дарувальника». Мені довелося кахикнути, щоб приховати смішок, який у мене вирвався, коли я переклала цю фразу.

— Про що йдеться, ваша величносте? — спитав Вілем англійською з сильним акцентом. Голос його тремтів від страху.

— Про подарунок. Від імператора. — Єлизавета царственим жестом показала на намисто з емальованих хрестиків, надіте на її худорляві плечі. Мій дракон був значно більше невдоволений її величністю, аніж мною. Королева зітхнула з удаваним розпачем і досадою. — Перекажіть йому мої слова його мовою, пане Ройдон. Я не маю ані часу, ані терпіння на уроки латини. І чому це імператор не займається освітою своїх службовців?

— Його превосходительство знає латину, ваша величносте. Амбасадор Славата навчався у Віттенберзькому університеті, а потім вивчав право в Базелі, якщо мені не зраджує пам’ять. Його бентежила не мова, а сенс сказаного.

— Тоді поясніть йому ще раз, щоб він і його володар правильно мене зрозуміли. І це — не заради мене, — похмуро мовила Єлизавета. — Починайте. — Метью знизав плечима й повторив слова її величності рідною мовою Славати.