Сповідь відьом. Тінь ночі

— На жаль, так. Він завжди мав слабкість до твоєї матері. На щастя, вона терпіти його не може. — Батько спохмурнів і перегорнув іще одну сторінку. — Мені дуже хотілося б сподіватися, що Пітер не знає про тих мертвих відьом, із чиїх шкіри та волосся зробили цю книгу. Ця книга містить якусь лиховісну магію, а Пітер завжди цікавився саме цим аспектом чаклунства. Я знаю, навіщо вона йому, але чому ви з Метью так учепилися в неї?

— Створіння поволі вимирають, татку. Демони стають несамовитішими й лютішими. Вампір своєю кров’ю часто буває не в змозі перетворити людину на собі подібного. А відьми народжують дедалі менше нащадків. Ми вимираємо. Метью гадає, що ця книга допоможе нам дізнатися — чому, — пояснила я. — У ній багацько генетичної інформації: шкіра, волосся і навіть кров та кістки.

— Ти вийшла заміж за чоловіка, який є копією Чарльза Дарвіна. А він походженням цікавиться так само сильно, як і вимиранням?

— Так. Він уже багато років намагається дізнатися, яким чином демони, відьми та вампіри є спорідненими один з одним та зі звичайними людьми. І цей манускрипт, якщо його зібрати докупи і належним чином прочитати, може дати йому важливі ключі для розуміння цієї проблеми.

Погляд батькових карих очей зустрівся з моїм.

— А твій вампір — він цікавиться цим чисто теоретично?

— Не тільки теоретично. Я вагітна, батьку, — сказала я, легенько торкнувшись свого живота. Останнім часом я робила цей жест мимовільно, не задумуючись.

— Знаю, — посміхнувся батько. — Я це також вирахував, але приємно чути про це від тебе особисто.

— Ти пробув у нас лише дві доби. Мені, як і тобі, не хочеться пришвидшувати події, — сказала я і зашарілася. Батько підвівся і обійняв мене. Міцно обійняв. — До того ж, ти, мабуть, здивований. Бо відьми та вампіри начебто не мали б закохуватися один в одного. А тим паче народжувати спільних дітей.

— Твоя мати попереджала мене про це — вона все це бачила отим своїм моторошним провидінням. — Він розсміявся. — Вона така метушлива… Утім, вона турбується не стільки через тебе, скільки через вампіра. Вітаю тебе, моя дорогенька. Дитина — це прекрасний дар.

— Хотілося б сподіватися, що ми спроможемося з цим даром впоратися. Хтозна, якою буде наша дитина?

— Ти здатна на значно більше, аніж тобі здається, — сказав батько, цьомкнувши мене в щоку. — Ходімо прогуляємося. Було б здорово зустрітися з Шекспіром. Один із моїх колег цілком серйозно вважає, що насправді «Гамлета» написала королева Єлизавета. Ото йолоп! До речі, про колег: скільки років купував тобі гарвардські[1] фартушки та рукавички, а ти стала викладачем Єльського університету!

— Мені дуже хочеться про дещо дізнатися, — сказав мій батько, втупившись у келих із вином.

Ми вдвох із ним добре прогулялися, потім усі ми приємно повечеряли, повкладали дітей спати, а тепер сиділи утрьох, а біля каміна хропів Швабра. Поки що день завершувався напрочуд добре.

— Про що конкретно, Стівене? — спитав Метью, з посмішкою відриваючи очі від свого келиха з вином.

— Як на вашу думку, чи довго ви іще витримаєте отаке божевільне життя в умовах невсипущого й жорстокого контролю?

Посмішка Метью щезла вмить.

— Боюся, я не зрозумів твого запитання, Стівене.

— Ви удвох так до біса міцно тримаєтеся за кожну дрібницю. — Батько відсьорбнув вина і підкреслено втупився поглядом на кулак, що його мимоволі стис Метью над краєм свого келиха. — Отакою міцною хваткою, Метью, ти можеш, сам того не бажаючи, зруйнувати те, що любиш більше за все на світі.

— Я про це подумаю, — пообіцяв Метью, ледь стримуючи себе. Я розкрила було рота, щоб вгамувати ситуацію.

— Не намагайся щось виправити, люба, — мовив батько, щойно я встигла рота розкрити.

— Та я й не збираюся, — слабко заперечила я.

— Ні, збираєшся, — сказав Стівен. — Твоя мати тільки цим і займається, і в тобі я теж бачу ознаки такої схильності. Це — моя єдина можливість поговорити з тобою як з дорослою людиною, Діано, тому я не буду підсолоджувати слова, від яких тобі — і йому — стає некомфортно.

Батько засунув руку до своєї куртки і видобув із неї брошурку.

— Ти також намагаєшся все полагодити і залагодити, Метью.

«Новини з Шотландії», йшлося дрібним друкованим шрифтом над заголовком великими літерами: «ПРОКЛЯТТЯ ДОКТОРУ ФІАНУ, ВІДОМОМУ ЧАКЛУНУ, ЯКОГО СПАЛИЛИ В ЕДИНБУРЗІ НАПРИКІНЦІ СІЧНЯ».

— Усе місто тільки й говорить, що про шотландських відьом, — сказав батько, підсунувши брошуру до Метью. — Але створіння розказують зовсім іншу історію, аніж теплокровні. Вони кажуть, що великий і страшний Метью Ройдон, заклятий ворог відьом, пішов супроти Конгрегації і намагається врятувати засуджених.

Пальці Метью, що гортали книжечку, завмерли.

— Не варто вірити всьому, що чуєш, Стівене. Лондонці люблять безглузді й безпідставні плітки.

— Як на двох істот, схиблених на контролі, ви створили собі цілу купу проблем. І ваші проблеми на цьому не скінчаться. Вони підуть слідом за вами, коли ви повернетеся додому.

— Єдине, що піде слідом за нами з 1591 року в наше сьогодення, — це Ешмол-782, — сказала я.