Сповідь відьом. Тінь ночі

Метью пішов до конюшні, так і не поцілувавши мене і нічого не сказавши на прощання. Дивно, але відсутність заспокійливих фраз із його боку залишила в мені відчуття непевності й нерішучості. Після того як його запах вивітрився, я тихо погукала Алена, який з’явився підозріло швидко у супроводі П’єра. Напевне, вони чули кожне слово нашої суперечки.

— Якщо ти витріщатимешся у вікно, то це все одно не допоможе тобі приховати свої думки, П’єре. Це один із нечисленних телсів твого господаря, і кожного разу, коли він його демонструє, я відразу ж бачу, що він від мене щось ховає.

— Телс? — здивовано поглянув на мене П’єр. Я й забула, що гри в покер в 1590 році ще не придумали.

— Я хотіла сказати, зовнішня ознака внутрішнього занепокоєння. Метью кожного разу відвертається, коли чимось занепокоєний або не хоче мені щось сказати. А коли не знає, що робити, то пригладжує рукою волосся. Оце і є телси.

— А й справді, мадам, — ошелешено поглянув на мене П’єр. — А мілорд знає, що ви застосовуєте відьомську здатність до завбачування, щоб зазирати йому в душу? Мадам де Клермон знає про ці звички, знають про них брати мілорда та його батько. Ви ж бо знаєте його так мало, а довідалися про нього так багато!

Ален багатозначно прокашлявся.

На обличчі П’єра з’явився вираз жаху.

— Я забувся і дозволив собі зайве. Будь ласка, вибачте мене, мадам.

— Допитливість — це дар Божий, П’єре. І щоб розібратися у вдачі свого чоловіка, я скористалася не силою пророцтва та завбачування, а звичайною спостережливістю. — «Чому б не кинути зерна майбутньої наукової революції зараз і тут, в провінції Овернь?» — подумала я. — Однак мені здається, що краще нам обговорити деякі питання в бібліотеці, — сказала я, показавши рукою і сподіваючись, що показала у правильному напрямку.

Кімната, де Клермони тримали більшість своїх книжок, становила середньовічний різновид приміщення вельми схожого на ті, до яких я звикла у двадцять першому сторіччі. Занурившись в аромат паперів, шкіри та чорнил, я відчула, як значна частина самотності покинула мене. Це був знайомий мені світ.

— Нам належить виконати багацько роботи, — тихо сказала я, обернувшись обличчям до васалів родини. — По-перше, я хотіла б попросити вас обох дещо мені пообіцяти.

— Ви хочете, щоб ми присягнулися, мадам? — спитав Ален, підозріло зиркнувши на мене.

Я кивнула.

— Якщо мені знадобиться що-небудь, що потребуватиме сприяння мілорда, а тим паче його батька, будь ласка, скажіть про це мені, і ми негайно змінимо курс. Їм не потрібно перейматися моїми дріб’язковими клопотами.

Чоловіки поглянули на мене боязко, але з цікавістю.

— Óс, — погодився Ален, кивнувши головою.

Та, незважаючи на такий сприятливий початок, моє перше «командне» зібрання почалося зі скрипом. П’єр відмовлявся сидіти у моїй присутності, а Ален сідав тільки тоді, коли сідала я. Але, зважаючи на моє зростаюче занепокоєння своїми обов’язками в Сеп-Турі, сидіти непорушно я ніяк не могла, тож скінчилося тим, що ми утрьох почали ходити кругами по бібліотеці. І поки ми отак кружляли, я вказала, які книги слід принести до кімнати Луїзи, швидко замовила необхідні припаси й наказала віддати моє подорожнє вбрання кравцеві, щоб той скористався ним як зразком для виготовлення основних речей мого майбутнього гардеробу. Я погодилася носити речі Луїзи де Клермон іще два дні. І пригрозила, що після цього реквізую у П’єра його бриджі та панчохи. Така ганебна перспектива вселила в їхні серця трепетний жах.

Другу та третю годину нашого зібрання ми присвятили обговоренню внутрішнього розпорядку шато. Я ще не мала досвіду управління таким складним господарством, але знала, які питання слід ставити. Ален назвав мені імена головних управляючих та коло їхніх службових обов’язків, надав короткі відомості стосовно найбільш авторитетних провідних особистостей села, надав звіт про тих, хто на цей момент проживав у замку, і спрогнозував потенційних гостей на наступні кілька тижнів.

Після цього ми перебралися до кухонних приміщень, де я познайомилася з шеф-кухарем. Він був теплокровною людською істотою, зовні схожою на П’єра — то був худий, як тростина, і невисокий на зріст чоловічок. Як у мультиплікаційного персонажа моряка Папая, вся його сила зосереджувалася в передпліччях, які були товсті, наче стегна. І недивно: невдовзі я побачила, як він узяв велетенський кусень тіста, зважив його, а потім поклав на посипану борошном поверхню столу і почав розминати й розкачувати рівненьким шаром. Як і я, Шеф, вочевидь, був здатен думати тільки тоді, коли перебував у русі.