Сповідь відьом. Тінь ночі

— А коли ти висловишся на її захист, то зміниш минуле, та ще й, можливо, з незворотними наслідками для майбутнього, які навіть уявити собі важко. Мені не менш, ніж тобі, Метью, не хочеться, щоб ця відьма загинула. Але якщо ми почнемо міняти події, то чи зупинимось? — Я скрушно похитала горловою.

— Що ж, тоді мені знову доведеться бездіяльно спостерігати, як у Шотландії розгортатиметься цей моторошний процес, — неохоче відповів він. — Вільям Сесіл наказав мені повернутися додому, щоб я зайнявся збором відомостей про шотландську ситуацію для королеви. Я мушу коритися наказам, Діано. І тому не маю вибору.

— Нам доведеться поїхати до Англії навіть без наказу Сесіла. Приятелі Шамп’є помітили його тривалу відсутність. І ми можемо вирушити в дорогу негайно. Філіп уже встиг ужити підготовчих заходів — про всяк випадок.

— Це так на нього схоже, — похмуро посміхнувся Метью.

— Мені жаль, що нам доводиться так швидко від’їжджати, — прошепотіла я.

Метью пригорнув мене до себе збоку.

— Якби не ти, то мої останні спогади про батька так би й лишилися спогадами про скалічену людську оболонку. Немає лиха без добра.

Упродовж кількох наступних днів Метью та його батько пережили ритуал прощання, який, напевне, судячи з побаченого мною, проводили не вперше. Але цього разу цей ритуал був унікальним. Бо наступного разу до Сеп-Тура повернеться вже інший Метью, який ще не знатиме ані мене, ані Філіпового майбутнього.

— Мешканці Сен-Люсьєна вже звикли до компанії маньясангів, — заспокоїв мене Філіп, коли я висловила тривогу й сумнів у тому, що Тома та Етьєн зможуть тримати все в таємниці. — Ми з’являємося й зникаємо. Вони нічого не питають, а ми нічого не пояснюємо. І так було завжди.

Та все одно Метью постарався оприлюднити свої плани. Я підслухала, як він розмовляв із Філіпом у сіннику, де вони вранці вправлялися у фехтуванні.

— Безпосередньо перед тим як повернутися до свого часу, я надішлю тобі повідомлення. А тим часом приготуйся відіслати мене своїм наказом до Шотландії, щоб забезпечити альянс нашої родини з королем Яковом. Звідти я вирушу до Амстердама. Голландці якраз відкриватимуть нові торгові маршрути на Сході.

— Я впораюся і зроблю все, що треба, Метью, — спокійно відповів Філіп. — А поки ти не повернешся до свого часу, я чекатиму від тебе регулярних звітів про ситуацію в Англії і звісток про те, як ідуть справи у тебе й Діани.

— Гелоуглас триматиме тебе в курсі наших пригод, — пообіцяв Метью.

— Це — зовсім інше, ніж дізнаватися про все від тебе, — зауважив Філіп. — Коли ти починаєш поводитися пихато, Метью, то мені важко не зловтішатися з того, що я знаю про твоє майбутнє. Та якось я і з цим бажанням впораюся.

Упродовж наших останніх днів у шато час, бавлячись із нами, викидав всілякі коники: то ледве волочився, то зненацька чимдуж кидався уперед. На Святвечір Метью подався на службу до церкви разом із більшістю челяді. Я ж залишилася у замку і застала Філіпа в його кабінеті з протилежного боку великої зали. Як і зазвичай, він писав листи.

Я постукала в двері. То була чиста формальність, бо він, без сумніву, стежив за моїм наближенням відтоді, як я вийшла з вежі, що належала Метью, але я визнала недоречним заходити без попередження.

— Introite. — То було те саме слово, яке він вимовив, коли я вперше прибула до Сеп-Тура, але тепер, коли я вже досить добре знала Філіпа, вона прозвучала не так суворо.

— Вибачте, що турбую вас, Філіпе.

— Заходь, Діано, — сказав він, протираючи очі. — Катрін знайшла мої торбини?

— Так, разом із чашкою та пеналом. — Філіп наполіг, щоб я взяла в дорогу його торбини. Кожна була зроблена з цупкої шкіри, щоб витримувати такі подорожні негаразди як сніг, дощ та удари. — Мені неодмінно хотілося подякувати вам перед нашим від’їздом — і не лише за те, що ви влаштували весілля. Вам вдалося полагодити в душі Метью щось таке, що зламалося, втратило свою цілісність.

Філіп відсунувся від столу і пильно поглянув на мене.

— Це мені слід висловлювати тобі подяку, Діано. Понад тисячу років родина намагалася вилікувати душу Метью. Якщо мені не зраджує пам’ять, то в тебе пішло на це менше сорока днів.

— Метью таким не був, — заперечила я, хитаючи головою. — Допоки не повернувся сюди, до вас. У його душі був якийсь темний закуток, до якого я ніяк не могла дістатися.

— Такий чоловік, як Метью, нездатен повністю позбутися своїх темних закутків. Але, можливо, слід усвідомити й прийняти цю темряву, щоб його кохати, — продовжив Філіп.

— «Не покидай мене, бо я — у темряві, на мене впала тінь», — прошепотіла я.

— Щось я не пригадую, звідки ця цитата, — нахмурився Філіп.

— Вона з алхімічної книги, яку я вам показувала раніше. Називається вона «Aurora Consurgens». Цей рядок нагадав мені про Метью, але я й досі не розумію — чому. Утім, я впевнена, що колись зрозумію.

— Знаєш, ти дуже схожа на отой перстень, — зауважив Філіп, постукавши пальцем по столу. — Це був іще один розумний сигнал з боку Ізабо.