Справа про 19 роялів

— Авжеж, коли б ви мали з цього якусь користь, тоді інша річ. Якби вам перепала якась частка. Хоча б десята. Але вам дістанеться дірка з бублика. Ви знайшли цей скарб, юначе, це правда, але це ваш службовий обов'язок. А тому не одержите нічого. Навіть цих порожніх мішечків. Держава оплачує нам нашу службу— як, це ми тут обговорювати не будемо — і все. Отак-то, юначе: коли щось не вийде, нас вилають і зроблять це охоче. А коли пощастить, то скажуть: «Ти виконав свій обов'язок і до побачення». Про мене, хай і так, хоч я й не матиму права цілий тиждень навіть лизнути бехерівки.

— Мені вона теж до вподоби, — сказав Трампус.

— Вам? Вам добре казати, коли ваша жінка має діаманти і рояль, А моя, — тут він ніби щось проковтнув, — моя жінка має дулю, а не діаманти. І рояль вона теж хотіла б мати.

— Вона грає?

— Ні, але в квартирі є трохи вільного місця, і їй спало на думку, що непогано було б придбати рояль. Так, юначе, жінок ми ніколи не зрозуміємо, не знаю, як ви, а я — ні. Та що вдієш? Старша генерація змогла пробратись у глибини Африки, а ми — хіба у глибину душі наших жінок. А тепер давайте заглянемо в третій мішечок, га?

Трампус не заперечував, і Тикач одрізав печатку й висипав усе, що було в мішечку, на стіл. Цього разу то були не діаманти. Насамперед на стіл упали три старанно загорнуті у вату предмети. Обережно розгорнувши їх, Тикач із Трампусом витріщили очі: то були три перлини, одна звичайного кольору, але дуже велика, друга — майже чорна, як ебен. А третя мала яскраво-рожевий відтінок. І всі три були більші за ніготь на мізинці.

— Господи боже мій! — простогнав Трампус.

— Що це? — запитав Тикач. — Про такі речі я й уявлення не маю. Бачив хіба кілька перлин, які продають у ювелірному магазині.

— За рідкісні екземпляри платять шалені гроші. Їх дуже мало, і продають їх на аукціонах.

—І саме отакі?

— Так. Чорних перлин у світі небагато.

— А рожевих?

— Тих, гадаю, ще менше. Тикач хвилину помовчав.

— Ну й шахрай був отой старий Кодет. Такі речі! Де він міг їх роздобути?

— Для такого ділка, як він, все було дуже просто. У Карлових Варах завжди можна купити найшикарніші в світі речі. Моя дружина до заміжжя купувала хутра тільки тут.

— А ваша дружина розуміється й на перлах?

— Думаю, що так. Бачите, вона малює і, як художниця, полюбляє все гарне.

— Чи не хочете ви цим сказати, що теж колись були гарні? Якщо й були, то дуже давно.

Трампус знизав плечима.

— Як би там не було, а вами б вона не зацікавилась, навіть якби ви повісили собі на шию цілу низку перлів, що лежать отам під шаром вати.

Під трьома великими перлинами й справді був цілий шар звичайних, штук із шістдесят.

— А ці дешевші? — запитав Тикач.

— Звичайно.

— А скільки може коштувати все це разом? — поцікавився Тикач.

— Важко сказати, я знаю про такі речі лише від Мальвіни, вона має намисто з перлів, не з штучних, а зі справжніх.

— Що, спадщина?

— Подарунок від батька, перш ніж устиг розоритися. Там щось із дев'яносто штук. Якось я її запитав, скільки це може коштувати. Зараз, відповіла вона, йому ціна близько ста тисяч крон.

— Мало, — розчаровано зауважив Тикач.

— Чому мало?

— Ну, для вашої дружини це досить, юначе, навіть більше, ніж досить, але я, бачте, плекав надію, що нам пощастило знайти скарб принаймні на мільйон крон. — І розчаровано додав — Щонайменше!

— А знаєте, Тикач, ви, можливо, й не помилились. Бо ті три перлини, що їх Кодет окремо загорнув у вату, можуть коштувати близько мільйона.

— Вони вам подобаються?

— Мені ні, але жінки за ними просто шаліють.

— Ну, тут уже нічого не вдієш. Коли жінка забере собі щось у голову… Отже, це може коштувати мільйон?

— З тими діамантами — напевне, — ствердив Трампус. Тикач узяв мішечок, позначений цифрою IV, і зважив його у руці.

— Знаєте, юначе, мене вже, власне, й не цікавить, що тут є. Адже я маю вже свій мільйон.

— Там золото? — запитав Трампус. Тикач провів по мішечку пальцем.

— Я б не сказав. Скоріше знову камінчики. І досить багато. Чуєте, як хрустять? Їх тут достобіса.

Тепер уже Трампус заходився коло мішечка, відрізав зелену печатку і висипав вміст мішечка на стіл. На цей раз кожен камінчик було дбайливо закутано в чохлик із червоної шкіри. Не знявши ще й першого чохлика, Трампус зауважив:

— А ви, Тикач, здорово осоромились. Тут, певно, найцінніші камінці того…

— Старого злодія! — майже вигукнув Тикач. — Цього він не міг добути чесною працею, навіть коли б заробляв по сімдесят відсотків на своїх торгових операціях.

Трампус тим часом зняв перший чохлик.

— Рубін, — прошепотів він. — Боже мій, але який! Камінь-самець! Зроду не бачив такої краси!

Тикач здивовано зиркнув на нього:

— Краси? Отой червоний камінчик? Самець? Хіба камінці поділяються на самців та самок?

— Бачите оту цятку всередині камінця? — вів далі Трампус, не слухаючи його. — Вона світиться, як чарівний ліхтар. Це камінь-самець.

— Здається, ви й справді знаєтесь на цьому, юначе. А ціна? Мене цікавить ціна.

— Це не можна одразу визначити. Десь від п'ятдесяти крон до десяти тисяч.