Справа про 19 роялів

Він замкнув чемодан, а ключі віддав поліцейському. Принаймні ніхто йому нічого не зможе закинути. Перше ніж піти геть, він узяв у поліцейського кишеньковий ліхтарик і, освітивши рояль, ще раз переконався, що в ньому вже немає нічого цікавого.

23

На щастя, Трампусові не довелося чекати на Тикача, бо той саме перед цим повернувся. Настрій у нього був трохи гірший, ніж звичайно, хоча він ніколи не міг ним похвалитися. В чорному гумовому дощовику і пожмаканому темному капелюсі він скидався на нічного сторожа. Трампус, звісно, і гадки не мав, що Тикач невимовно страждає з причини, яку звичайно називають «сімейною». Він роздратовано і зверхньо глянув на Трампуса, сів, не запропонувавши йому стільця, й заходився нечемно барабанити пальцями по чистенько прибраному письмовому столу. Нарешті холодно запитав:

— Чого ви прийшли?

Та перш ніж Трампус устиг з гордістю повідомити про свою феноменальну знахідку, Тикач кинув погляд на папірець, що лежав перед ним на столі.

— Що з Клубічком?

— Я цим не цікавився.

— Можливо. Але ваш учитель, здається, все ще цікавиться нами. Ось тут він повідомляє, що завтра вранці приїде. — Тикач пирхнув. — Даремно витрачає сили, тут нічого не зарадить навіть він.

Тепер уже Трампус скептично зауважив:

— Можливо.

— Зрештою, я буду йому радий, він непогано грає в карти й полюбляє бехерівку. — Потім запитав: — Є якісь новини? — І, немовби був наперед упевнений, що від Трампуса годі чекати чогось, вартого уваги, вів далі: — Здається, я бачив вас біля третього пансіонату. Приймаєте ванни? Трампус відповів удавано недбало:

— Ні, ванни я не приймаю, але в тих місцях справді був. Навіть подумав, що й вас теж слід було туди запросити.

— Гав ловити? Але ж ви знаєте, юначе, що я не маю на це часу.

— Ні, не гав, — відповів Трампус— Можна мені покласти на стіл цей чемодан?

У голосі його вчувався такий тріумф, що Тикач підвів голову й скоріше зневажливо, ніж зацікавлено, глянув на нього.

— Прошу, якщо матимете з цього приємність.

— Ви вгадали, колего Тикач, я справді матиму з цього приємність. Дозволите закликати поліцейського, з яким я сюди прийшов?

На чолі в Тикача з'явилися три зморшки.

— Він що, привів вас сюди?

— Оце вже ні, але я віддав йому ключик від цього чемодана.

— Дуже цікаво… А навіщо ж ви це зробили, юначе?

— Щоб на мене не впало підозри, що я зазирав туди. Тикач якусь мить дивився на нього допитливо і сердито.

— Не інтригуйте мене, юначе. Що там? Динаміт?

Трампус знизав плечима.

— Сам іще не знаю, але якби ви покликали поліцейського… В нього є ключик…

Тикач знову зміряв його поглядом з голови до п'ят, а тоді люто натиснув на кнопку дзвінка. Поліцейський, також зацікавлений тим, що діється, вже чекав на виклик.

— Ось і він, — сказав Трампус. — Накажіть йому відімкнути чемодан.

— Відімкніть цю коробку, — неохоче наказав Тикач.

— А тепер хай іде собі,— сказав Трампус, хоч і знав, що поліцейському буде кривдно почути ці слова.

— А це чому? — аж засичав Тикач.

Трампус мовчки знизав плечима, і Тикач, повагавшись мить, звелів поліцейському вийти. А тоді напустився на Трампуса:

— Що сталося, юначе? У вас такий вигляд, ніби ви знайшли скарб.

— Я не знаю, що в тих мішечках, бо не заглядав туди, проте цілком можливо, що там і справді е скарб.

Тикач якусь хвилину пронизував його поглядом, проте цікавість перемогла, і він відімкнув чемодан.

— У мішечках? — буркнув він собі під носа.

— Так, їх там чотири, і Кодет позначив їх римськими цифрами від першої до четвертої.

— Кодет? — скрикнув Тикач. — Не може бути!

—І поставив на них, як ви зараз пересвідчитесь, печатки. Зелені. Печатки були цілі, коли я забрав мішечки з рояля.

— З рояля? — ледве спромігся вимовити Тикач.

— Так. Із рояля марки «Орфей». Напис було облямовано лавровим віночком.

Тикач, що вже був простяг руку до одного з мішечків, відсмикнув її.

— Кодет? Позначений «Орфей»? Ви що, смієтеся з мене? Де ви його знайшли?

— В пансіонаті «Вільгельм Телль», колего. Тоді, коли ви мене побачили і втекли. Я саме хотів вас гукнути, та коли ви… Зволікати не можна було, от я й послав по поліцейського. Відімкнув рояль у його присутності. Під планкою знайшов ось це.

Тикач мовчав. Трампусові видно було, що в ньому аж клекочуть шаленство, лють і здивування. Нарешті він видушив із себе:

— У пансіонаті «Вільгельм Телль»?

— Точніше, в його підвалах.

Тикач нарешті грюкнув кулаком по столу й загорлав:

— Та що це справді таке? Мимрите, мов три дні не їли! Розкажіть до ладу!

— А може, краще подивимося спершу на ті мішечки? Хто знає, що там у них. Я ж не знаю.

Тикач помацав один, потім відрізав печатку і висипав усе, що було в мішечку, на стіл. Приміщення було досить темне, але одразу ж здалося, ніби його залило сліпуче світло. Тикач і Трампус приголомшено дивилися на це блискотливе сяйво. Нарешті остаточно переможений Тикач вимовив:

— Діаманти!

— Кодетові діаманти, — додав Трампус.

Од цих слів Тикач трохи прохолов.

— Може, — буркнув він, — Кодетові, а може, й чиїсь інші…

— Ну от іще — чиїсь інші! Адже я знайшов їх у Кодетовому позначеному роялі!

— Але ж у тій місцевості немає жодної брами, — збентежено заперечив Тикач.