Справа про 19 роялів

Коли він утратив уже останню надію знайти щось цікаве, з бічної кишеньки випав шматочок конверта з написом: «Міс Емма Бертон», вимащений з другого боку лаком для нігтів чи ж губною помадою. Це підтверджувало, що дівчина, яка називає себе Ільзою Гейдлер з Плетцензее, дочка Кодета. Оскільки й у неї були дві зморшки біля уст, то було очевидно, що загадкова пані Ізабелла доводилася їй рідною матір'ю.

Клубічко негайно подзвонив Тикачеві. Так, нічну винарню поліція закрила до нових розпоряджень. Але як довго це триватиме, Тикач сказати не може, бо її власник — активний генлейнівець — одразу ж подав скаргу до окружного управління. А там його скаргу, мабуть, буде задоволено. «І все ж таки сьогоднішній день ми виграли, сьогодні танцювати там не будуть, бо скарга власника винарні розглядатиметься завтра».

— А завтра я, безперечно, одержу наказ зняти заборону, — закінчив Тикач.

— Тут уже нічого не вдієш, — сказав Клубічко, — та нас, власне, тоді вже й не цікавитиме жодна карловарська брама.

— Що ви цим хочете сказати, хай йому біс?

— Що в Карлових Варах уже немає жодного цікавого рояля. І шукати його треба десь-інде. Я завтра приїду й допоможу вам у цьому.

Проте він помилився. Другий позначений «Орфей» було вже знайдено. Залишилося його тільки відкрити й забрати скарб.

Заслуга в цьому була не так Трампуса, як, власне, пана Гашека, управителя «Бразілії», що дав йому почитати книжку під назвою «Alt Karlsbad». Цю книжку було видано невдовзі після закінчення великих воєн початку минулого століття, в часи, коли у Відні засідав славнозвісний «танцюючий конгрес».[19] Книжка описувала Карлові Вари епохи Гете — невеличке, оточене горами, місто з кількома пансіонами, з місцем для прогулянок на Старій Луці, де шпацірували із своїми дамами франти, а також і справжні хворі, які випивали щодня звичайну для того часу кількість чашок теплої води — тридцять. Жах! До опису міста було додано й план. Трампус оглянув його з цікавістю, бо він значно відрізнявся від нинішнього.

Тут його погляд і зупинився на назві «Prager Tor».[20] Він замислився. Брама! Адже вони так завзято шукали дім, у назві якого було б слово «брама»! Та колишня «Празька брама» містилася на відшибі, метрів за п'ятсот від Торговиці, саме там, де тепер розкинувся міський парк. Очевидно, там був колись заїзд — корчма для візників, які в ній ночували, бо в самому місті за ночівлю дерли скажені гроші.

Ця колишня «Празька брама» дедалі більше цікавила Трампуса. Він одразу ж пішов до міського архіву, але там зберігалися лише матеріали про будови в межах міста, а «Празька брама», певне, туди не входила.

В бібліотеці він також не знайшов того, що шукав. Потім йому спало на думку порівняти цей план із Віртеровим. Узяв лупу і побачив те, чого раніше не помічав. Ті три червоні крапки містилися, власне, не над третім пансіонатом, а трішечки, зовсім трішечки праворуч од нього. Може, це була просто неточність, наслідок поспіху? Щоб відповісти на це питання, він повернувся до вивчення музейних матеріалів. Часу мав досить, бо сердитий і засмучений Тикач його бойкотував. І якось надвечір непогожої днини, що змушувала тікати з Карлових Вар останніх терплячих курортників, він знайшов у музеї пожовклу фотографію давнього незнайомого і нині вже неймовірного краєвиду міста.

На фото була зображена частина міста, яку він міг упізнати, власне, лише завдяки двом будовам, повз які він проходив під час прогулянок. Одна з них стояла серед диких скель на Бернардовій скелі і звалася «Фельзенбург». До будинку вели круті сходи, не освітлені жодною лампою. Ці ж сходи вели й до другого будинку, за якихось тридцять кроків від першого, непривабливого на вигляд, схожого на велику триповерхову коробку з шістьма вікнами. Над входом був нерозбірливий напис. Обидві будівлі стояли в тому місці, де кінчався нинішній третій пансіонат.

Трампус пішов з фотографією до директора музею і довідався, що ця будівля називається «Вільгельм Телль» і в ній міститься приймальна відомого лікаря, у якого також наймають кімнати його пацієнти, а за часів, коли було зроблено цю фотографію, тут містилася лікарня для чужинців.

— У цьому місці,— пояснив директор, — тоді, власне, кінчалися Карлові Вари, тому що Бернардова скеля, на якій стояв «Фельзенбург», сягала аж до річки Теплої. Це була мальовнича місцина, — додав директор. — На правому березі річки стояв заїзд, — сьогодні це частина комплексу готелю «Ганіка», — де ночували візники, що везли до міста свій вантаж.

Трампус вийшов з музею замислений. Схвильований він був ще й через пана Гашека. Часом і справді буває, що й сліпа курка знайде зерно. Втім, Гашек не був ні куркою, ні тим паче сліпою. Просто він вибрав нарешті час, щоб здійснити те, заради чого їздив у Прагу до пана Ганіша, власника пансіону «Бразілія».

— Завтра я нарешті піду до того складу по нові картини для нашого вестибюля, — сказав він, зустрівши Трампуса, коли той повертався з музею.

— До якого складу? Що під третім пансіонатом?

— Ні, трохи далі. Під «Вільгельмом Теллем».