Справа про 19 роялів

— Все це справді досить заплутано, — подумавши, відповів Трампус, — але деякі сліди все-таки можна побачити. В лікарні Віртер пробелькотів кілька слів. Одне з них було «брама». З цього я зробив би висновок, що Еріх мав завдання витягти з Віртера таємницю, пов'язану з «брамою», і що він з ним жорстоко розправився в «Імперіалі». Як ми вже переконались, це був лютий, запеклий і безжалісний нацист. Далі цей слід привів би нас до висновку, що Еріх, згідно домовленості з Ізабеллою, викрав Баумрук.

— Так, це більш-менш ясно, — погодився Клубічко. — Але є ще одна обставина. Гільда Баумрук. Оскільки вона питала про Віртера, то, виходить, нічого не знала про те, що з ним сталось.

— Не знала, бо була в той час у Німеччині,— зауважив Трампус.

— Ти маєш рацію, вона приїхала, нічого не знаючи про Віртера. Потім Еріх викрав її, бо думав, що вона знає Віртерову таємницю. Еріх належав до банди, леді-патронесою якої була Ільза, без сумніву, Кодетова дочка. Банді було відомо, що Віртер знає, в які роялі Кодет заховав свої скарби. Але той не схотів їм цього сказати, і вони про всяк випадок відправили його на той світ. Якщо він і справді помер.

— Помер, — ствердив Тикач. — Я бачив його труп. Якщо справді є потойбічне життя і він випадково потрапив на небо, то тепер, певно, поринув у ті «солодкі сни», яких так собі бажав. Незадовго до смерті він опритомнів і вимовив кілька більш-менш розбірливих слів. Випадково при цьому було «курча», — виявилося, що це мудрий хлопець. Віртер порадив ««курчаті» піти до винарні «Біля Дечинської брами». Мовляв, там стоїть рояль. «Скажіть Тикачеві, що він ішов правильним слідом. Я був би все те забрав, коли б мав час. Та потрапив сюди».

Рухливе Клубічкове обличчя від напружених роздумів вкрилося безліччю зморщок, його неспокійні очі забігали по приміщенні, куди люди приходили розважитись і яке тепер мало страшенно похмурий вигляд.

— Баумрук! — вигукнув він зненацька. — Чи не сказав щось Віртер про Баумрук?

Тикач похитав головою:

— Ні. Він не казав про неї ні слова, і я поки що не знаю, що з нею робити.

— Я також, — мовив Клубічко. — А тепер погляньмо, що в тім портфелі, який ви знайшли.

— А рояль? — докірливо сказав Тикач. — Я спершу подивився б, що є в роялі. Адже я, знаєте, заради цього сюди прийшов.

— Ваша правда, Тикач, портфель від нас не втече. Зденеку, ти спеціаліст у таких речах, берися.

— Якщо дозволите, — сказав Тикач, — я зроблю це сам. — І, не чекаючи їхньої згоди, витяг з портфеля долото й стукнув ним по товстій передній ніжці рояля. — Якщо скарб не під планкою, то, можливо, в одній із цих проклятих ніжок. — Він методично обстукав обидві ніжки. — Тут порожньо, — мовив схвильовано, — показуючи на ліву передню ніжку рояля. Коли закінчив вистукувати, виявилось, що порожнє лише одне місце, десь на глибині десяти сантиметрів. Рояль підняли, підозрілу ніжку відмотували й побачили в ній затичку з металевих ошурок. Тикач вийняв затичку, засунув у дірку пальці і з побожним виразом обличчя витягнув звідти скриньку. Хоча то була зовсім звичайна дерев'яна скринька, Тикач поставив її на стіл з урочистим виглядом. У скриньці була довгаста, залита воском алюмінієва коробочка. Тикач зняв віск і витяг копію карти з орієнтовними пунктами R. L. J. Р. W. Т., схожу на ту, яку бандити загубили в концертному залі третього пансіонату. Однак три червоні крапки стояли тут не над третім пансіонатом, а над літерами W. Т.

— Зрозуміли, в чім річ? — запитав Тикач, опам'ятавшись від здивування й розчарування, що не знайшов у роялі скарбу.