Станція з привидами

Офелія обережно підтримує його плече. Вона не надто хороша опора — занадто низька для цього, — але, можливо, вона зможе втримати його від падіння обличчям вперед, якщо до цього дійде. «Ми підемо шукати Суреша», — каже Офелія вголос, сподіваючись, що Ітан зрозуміє.

І або він це робить, або він уже досить з цього, що йому не спадає на думку відштовхуватися. «Що ти зробила з Кейт?» — запитує він, коли Офелії вдається повернути їх обличчям у правильний бік.

«Вона поки що спить. Я дала їй заспокійливе».

Він хмуриться на неї. «Але ти сказала…»

— Пістолет, Ітане, — різко каже Офелія. «Я робила усе, що могла, після того, як підстрелили командира місії. Я не думала, що розмовна терапія якось нам допоможе, і ви точно не хочете бачити мої навички ведення переговорів із заручниками».

«Чорт. Гаразд.” киває він.

«Я збираюся відвезти вас до Суреша», — каже Офелія, уникаючи згадки про те, що Суреш знаходиться на посадковому модулі — перший крок їхнього давно назрілого відступу. «Тоді я повернуся за нею».

34

Усе це займає набагато більше часу, ніж думала Офелія, чи ніж вона сподівалася. Перш ніж вони з Ітаном покинуть будинок, вона має знайти правильні латки — потрібного розміру та товщини — щоб заклеїти дірку, пробиту в костюмі Ітана. У них закінчилися додаткові костюми, і куля розірвала його на шляху до плоті та крові. Звичайно, є тимчасові костюми, але перевдягати його з костюма в один з них здається більшим ризиком, як і втратою часу, так і в зусиллях, які потрібні з його боку, поки він сильно поранений.

«Я не знаю, як це буде взаємодіяти з коагулянтним пластирем від PMU», — попереджає його Офелія, намагаючись наклеїти латку, не прикріплюючи одну до іншої.

«Поки він не пропускає повітря й не витікає кров», — каже Ітан із напруженим виразом обличчя. Йому потрібне знеболювальне. Ні, йому потрібна операція в справжньому медичному закладі з допомогою кваліфікованого ШІ. Ох і не бути тут.

Поки вони надягають шоломи і перевіряють латку, шторм посилюється. Знову.

Довбана планета.

Слабке завивання в голові Офелії, наразі заглушене її свідомістю від стимулятора, стає голоснішим, коли вони виходять на вулицю, спотикаючись на лінії до посадкового модуля.

Ларк, ти нам потрібна. Пташечко, ти йдеш не тим шляхом.

Виснаження і страх зводять її опір нанівець.

Потрібні зусилля, щоб відкинути це, не відчувати. Ітан нічого не каже, але вона підозрює, що він чує або відчуває щось подібне. Можливо, ні. Можливо, він просто зосереджується на тому, щоб залишатися у вертикальному положенні.

Вони обидва на лінії посадкового модуля, але з протилежних боків, щоб він міг хапатися рукою з неушкодженого боку. Він стоїть перед Офелією, щоб вона могла стежити за ним. Її рука час від часу натикається на його руку на шнурі, коли вони рухаються, що невиразно заспокоює її.

Їхня подорож, здається, триває вічно, крок за кроком, нахиляючись вперед, щоб просуватися проти вітру. Вірячи в те, що їхня хватка за лінію веде їх у правильному напрямку, коли більше немає чим вимірювати відстань чи місцезнаходження.

Коли Ітан раптово зупиняється, Офелії потрібен час, щоб помітити це. Вона робить ще один-два кроки далі, її шолом стикається з розгорнутим шасі, яке повністю зливається з темною білизною навколо них.

“Чому так довго?” — запитує Суреш, щойно вони дістаються до нього, пройшовши крізь майже порожній вантажний відсік. Все ще в костюмі та шоломі, він уже прив’язаний на своєму сидінні в пасажирській зоні. «Я міг відростити цілу руку за стільки часу».

«Заткнись, Суреше», — каже Офелія, важко дихаючи, нахиляючись у поясі, щоб перевести подих. Похмурий і сірий Ітан, хитаючись, проходить повз неї, прямуючи до трапу до місця пілота.

«Почекайте, а де Кейт?» Суреш озирається.

Ми повинні просто залишити її. Ми повинні просто піти! Інстинкт виживання кричить на Офелію. Яка користь від того, щоб ризикувати більше, коли ми навіть не знаємо, чи вдасться нам повернутися до такого стану?

Ви могли б закінчити. Просто залишайся тут.

Зітхнувши, Офелія випростується. “Я повертаюсь.” У вантажному відсіку посадкового модуля вони з Ітаном пройшли повз антигравітаційні сани, якими вони з Кейт перевозили Суреша.

«Небезпечно повертатися самій», — тихо каже Ітан, тримаючи руку на сходинці.

Офелія киває. Це так. Але піти з нею більше нікому. І якою б вона не була виснаженою та якою б ризикованою не була ця спроба, Офелія знає, що не може залишити Кейт, не спробувавши. Не тому, що вона боїться, що Кейт переслідуватиме її, у прямому чи переносному сенсі, чи тому, що вона намагається компенсувати свого батька, а… тому що Офелія не хоче бути такою.

Прокляття.

І, мабуть, найбільшою мірою їхнього зростання як особистостей і як команди — або просто вказуючи на те, наскільки він страждає — Ітан не напружується, щоб сперечатися. Хоча це, напевне, вбиває його.

Він схиляє голову назад до Офелії, злегка киваючи. Визнання не ідеального стану речей. «Ми почекаємо».

Якщо Офелії не буде надто довго, це не матиме значення. Для будь-якого з них. Вона підозрює, що він теж це знає.

Повернення до місця проживання ще гірше.