Сто років тому вперед

— Доведіть, — сказала Аліса.

Мила Руткевич, складаючи книжки, сказала голосно, так, щоб усі чули:

— І навіщо тільки дехто хвалиться своєю освіченістю, коли цього нема в програмі!

Всі обступили Алісу з Нелею, а Катя Михайлова спитала:

— Ти в математичній школі вчилася?

— Ні, — відповіла Аліса.

— Молодчина, — похвалила Неля. — Якщо хочеш, залишайся після уроків, ми з тобою розберемося в цій штуці.

— Даруйте. Але сьогодні після уроків у мене справи.

— Тобі треба брати участь у математичній олімпіаді, — порадила Неля.

— Ой навряд, — сказала Мила Руткевич, яка підійшла ближче. — Там слід просто розв’язувати, без викрутасів.

У коридорі Юлька накинулася на Алісу:

— Навіщо ти звертаєш на себе увагу? Хочеш здобути славу математичного генія?

— Але ж відповідь була справді неправильна. Як же я могла мовчати? І взагалі вельми цікавий казус…

— Добре тобі, що через сто ооків ви такі штуки з дитинства знатимете. Якби я в пушкінський ліцей приїхала, я б теж там стала вундеркіндом.

— У ліцей тебе б не пустили, — зауважила Аліса. — Туди дівчаток не брали. Ти краще подивися, яку мені записку підкинули. У зошит заклали.

— Хто?

— Я не бачила.

Юлька прочитала: “Спитай у Садовського, чому дорівнюватиме “х” через сто років. Доброзичливець”.

— Ой! — скрикнула Юлька. — Це він?

— Не знаю. Ти цей почерк знаєш?

— Знайомий почерк. Я подумаю і згадаю. Знаєш, я з самого початку підозрювала, що це Садовський. Він типовий авантюрист. І комусь навіть розповів, що в тебе був. Влаштуймо йому допит.

— Зачекай. А може, хтось зумисне про нього написав?

— А навіщо зумисне писати?

— Щоб відвести од себе підозру. Уяви собі, що хтось перелякався.

— Хто?

— Сулима. Або Наумов.

— І щоб вони стали вину звалювати на Садовського? Слухай, Аліска, я тобі вже казала — нема в нас у класі таких уркаганів. Щоб украсти мієлофон, а потім ще на іншого підозру звалювати. Ти ж сама говорила, що Коля не крав, а тільки хотів відняти у піратів.

— Говорила.

— Я все-таки гадаю, що хтось із хлопців дізнався про таємницю Садовського і хоче тобі допомогти.

— Коли б хотів — підійшов би і сказав.

— А якщо він боїться?

— А кого йому боятися? Садовського?

— Не знаю, тільки все це можна взнати без твоєї делікатності. Коля Садовський, підійди сюди!

Коля, ніби навмисне, проходив неподалік.

— Тебе можна спитати про одну річ? — сказала Юлька.

— Питай, тільки двійок не став.

— Юлько, не треба, — втрутилась Аліса. — Ти все зіпсуєш.

— Так серйозно? — спитав Садовський. — Тоді не відстану, поки не дізнаюся, в чім справа,

— Колю, ти не брав однієї цінної речі? — спитала Юлька.

— Я?

— Так. А потім не вернув назад.

— Якої речі? — спитав Садовський. — Може, я взяв, але не помітив?

— Помітив, помітив, не прикидайся.

— Та скажи, що за річ? У чому ти мене підозрюєш?

— Виходить, не брав?

— Я брав, я все беру й ніколи не повертаю. До речі, я тільки сьогодні вранці взяв сто карбованців по карбованцю в однієї бабусі, щоб обклеїти ними двері у ванній.

— Колю, зараз же облиш блазнювати! — обурилась Юлька. — Я тебе серйозно питаю.

— Якщо тобі серйозно відповідати, — сказав Коля, — то я повинен на тебе образитися. Ти мене звинуватила у викраденні цінних речей і досі не вибачилася. Ти не маєш наміру це зробити зараз же?

Аліса здивувалась, як змінився голос Колі Садовського. От тобі тюхтій і вигадник. Щойно був сонним рудим пугалом, а зараз в очах така злість, ніби от-от лусне Юльку по голові кулаком.

— Ми обидві просимо вибачення, — швидко мовила Аліса. — Це був тест такий, не звертай уваги.

— Який тест?

— На почуття гумору, — пояснила Аліса. — Ти його не витримав.

— Уперше в житті, — признався Садовський.

Незрозуміло, повірив чи ні.

— Дурненька ти, Юлько, — сказала Аліса, коли Коля відійшов. — Адже просила я тебе, не втручайся!

— Це вже не тільки твоя справа, — відповіла Юлька. — Це спільна справа. Всього класу. Невже ти не розумієш?

— Я одне розумію, — промовила Аліса, — що хтось із наших хлопців ховає в себе мієлофон. Це погано й боягузливо. До того ж він наражається на страшну небезпеку.

Останнім уроком була географія. Вчителька розказувала про клімат і населення Індії. Тільки вона закінчила оповідати про тваринний світ, як Фіма Корольов із місця сказав:

— А Селезньова в Лондоні була.

— Ну й що? — здивувалася вчителька. — Ми ж сьогодні проходимо Індію.

— А може, вона і в Індії була, — не заспокоювався Фіма Корольов.

“Чого він причепився? — подумала Аліса. — Ще його не вистачало!”

— Селезньова, — спитала вчителька, — ти справді була в Індії?

“Зараз знову признається”, — подумала Юлька. Аліса підвелася і сказала:

— Так, я була в Індії.

— Це дуже цікаво! — зауважила вчителька, яка вже багато чого чула про нову, незвичайну ученицю. — Поділися з нами враженнями.

— Я там була недовго, — сказала Аліса.

— Все одно. Ти ж що-небудь бачила?

— Бачила.

— Які ти там бачила міста?

— Я бачила Делі, Мадрас і Гандібад.

— Щось я не чула про третє місто, — мовила вчителька.

— Його названо на честь Індіри Ганді, — пояснила Аліса. — Ми в ньому приземлялися, коли летіли в Австралію.

— Дивно, — сказала вчителька.

— В Австралію! — здивувався Мессерер. — Збожеволіти можна!