Сто років тому вперед

— Ніякої помилки, — відповів гросмейстер. — Я теж удячний вам, діти. Дехто з моїх сьогоднішніх суперників показав себе справжнім бійцем. Я навіть думаю, що, якби мій останній суперник, з яким ми зіграли внічию, був трішки рішучий і менше слухав своїх уболівальників, він міг би виграти в мене, як і та дівчинка…

— Яка дівчинка? — спитала Мила Руткевич.

Гросмейстер почав шукаги очима Алісу.

— То це ж Аліса Селезньова! — не витримала Юлька. — Вона виграла у гросмейстера!

— Де Аліса? Яка Аліса?

Учні з інших класів Аліси ще не знали, і зчинилася метушня, і гучніше за всіх було чути голос Борі Мессерера:

— Я ж вам казав, що вона супергерла! Моє відкриття! Я її перший намалював!

Розділ XVII ЧЕРЕЗ ПАРКАН І НАЗАД

— Як конспіратор ти нікуди не годишся, — заявила Юлька Грибкова, коли їм з Алісою вдалося непомітно зникнути із школи.

— Знаю, — буркнула Аліса.

— “Знаю, знаю”!.. — Юлька ще дужче розпалювалася від Алісиної покірності. — Ти приїхала сюди мієлофон шукати чи демонстрацію влаштовувати?

— Дуже важко обманювати людей, — виправдовувалась Аліса. — Якщо починаєш що-небудь робити…

— Ну хай іще, коли по-англійському заговорила. Це буває навіть з нашими учнями. Я допускаю, що в волейбол ти могла грати. Врешті-решт, ти мене замінила і класові допомогла. Але вся оця історія з математикою…

— Я захопилася. Надто вже цікава проблема постала.

— Я сиділа й тремтіла, що тебе викриють. А ти думала тільки про проблему. Егоїстка нещасна! І з шахами ти що накоїла! Хто тебе просив у гросмейстера вигравати? Ти гадаєш, у нас десятикласниці часто у гросмейстерів виграють?

— У нас теж рідко. І якби з ним один на один зустрілися, я ніколи б не виграла.

— Ой, скромниця! Я зараз зомлію від розчулення!

Ззаду провулком гупали важкі кроки.

— Алісо! — Юлька обернулась і схопила Алісу за рукав. — Ми попались!

Провулком до них бігло двоє. Товстун високого зросту і поруч нього невеликий худенький чоловік. Вони махали руками і щось кричали.

— Хутчій!

Юлька з Алісою припустили від них. І, як на злість, жодної підворітні, жодного відкритого під’їзду, жодного повороту. Не сховаєшся.

— Біжи зигзагами! — крикнула Аліса. — Вони снодійними кулями стрілятимуть.

— Стійте! — долинало ззаду. — Стійте! Зупиніть їх!

Наче на зло, якийсь громадянин із портфелем та сумкою почув крик і вирішив, що допомагати краще тим, хто доганяє. Він широко розставив руки — портфель і сумка загородили півпровулка, й Аліса з Юлькою розбіглися аж попід стіни, щоб обминути цю несподівану перепону. Чоловік розвернувся й побіг за ними.

Раптом у Юльки підвернулась нога, і вона впала на бруківку.

Аліса почула її крик і зупинилась.

— Біжи далі! — гукнула Юлька. — Мені вони нічого не зроблять! Я їх затримаю!

Та Аліса не слухала. Вона вернулася до Юльки, що сиділа на асфальті, й спробувала підняти її.

— Ну, скоріше, — повторювала вона. — Вже небагато лишилося.

— Ні, я не зможу. Біжи без мене.

Аліса вже підхопила Юльку під пахви й трохи підняла. Юлька підігнула ногу, і вони зашкандибали удвох на трьох ногах.

Тут їх і наздогнав чоловік із портфелем та сумкою. Він з наскоку обхопив їх і заверещав:

— Я їх тримаю!

— Відпустіть! Що, не бачите, нозі боляче! — розсердилась Юлька.

Решта переслідувачів уже були поруч. Великий товстун сказав чоловікові, який затримав дівчаток:

— Та відпустіть їх, що ви робите? Голос у товстуна був знайомий.

— Грибкова, що з тобою? Ти ногу підвернула?

Та це ж Едуард Петрович! Власною персоною. А з ним незнайома худенька жінка з жовтим завитим волоссям і рішучим виглядом маленького, худенького личка.

Чоловік із портфелем та сумкою відійшов убік і сказав ображено:

— Тоді не треба на всю вулицю кричати, якщо ви знайомі. Я гадав, може, вкрали щось.

— Як вам не соромної — спаленіла маленька жовтоволоса жінка. — Як ви могли подумати лихе про наших дівчаток?

Едуард Петрович опустився на коліно, заходився обмацувати щиколотку Юльки Грибкової. Юлька морщилась, але терпіла.

— Нічого страшного, — заспокоїв Едуард. — Завтра вже забудеш. Підвернула.

— Я й без вас знаю, що підвернула! А навіщо ви нас ізлякали?

— Ми не хотіли вас лякати, — сказав Едуард. — Ви так швидко зникли із залу, що я не встиг із вами поговорити. А Марта Скриль спеціально прийшла до школи, щоб познайомитися з Алісою Селезньовою. А чому ви побігли? Хіба не пізнали? Мене по статурі можна за версту впізнати.

— Через вашу статуру ми й побігли, — мовила Юлька понуро. Вона обережно ступила на ногу. Боляче, але терпіти можна. — Сплутали з іншою такою ж статурою.

Едуард не зрозумів, вирішив, що жарт, усміхнувся.

— Так ось ти яка, Алісо, — озвалась маленька жовтоволоса жінка. — Дуже приємно. Сподіваюсь, ми з тобою заприятелюємо.

— Познайомся, Селезньова, — сказав Едуард. — Марта — тренер нашої районної спортивної школи. Я їй розповів про тебе.

— Ми поспішаємо, Едуарде Петровичу, — не витримала Юлька. — Нас дома чекають. Пробачте, будь ласка.

— Нічого, — заспокоїла Марта Скриль. — Ми вас проведемо. Ти давно граєш у волейбол?