Сто років тому вперед

— Ні, не простиш, — погодився Електрон. — Узагалі-то кажучи, я збирався додому піти, та коли таке діло, погуляємо вкупі. Мені навіть цікаво подивитись на людину, яка ніколи тут не була.

— Та ви не турбуйтеся, — сказав Коля.

— Не переч. Це буде подвійний Космозо. Ти дивитимешся на тварин, а я дивитимусь на тебе, як ти дивишся на тварин.

І вони разом зайшли в печеру, яка слугувала входом у Космозо.

Вхід був зроблений так не випадково. Таку точнісінько печеру знайшли якось у відкритому космосі пілоти корабля “Стожари”. Печера мчала серед зірок, і в ній, ніби різноколірні світлячки, пустували найменші з відомих у Всесвіті птахів — по півсантиметра завдовжки, разом із хвостом, але дивних барв, причому не можна знайти жодного птаха, схожого на іншого. Печеру як є відбуксирували на Землю й помістили в Космозо. А оскільки птахи могли жити тільки у вакуумі, то всередині печери проклали прозорий тунель для відвідувачів.

У тунелі було напівтемно, й Коля спершу навіть не зрозумів, що ж діється за скляними стінами: мовби тисячі різноколірних іскор роїлись там, складалися в химерні узори, розлітались вибухами, шикувалися в ланцюжки, кільця і навіть трикутники. На Землі птахи почувалися добре і розмножувалися собі на втіху. Тх уже розвезли по всіх зоопарках світу, а дехто з аматорів тримав їх дома у вакуумних колбах.

Помилувавшись на птахів, Коля зі своїм супутником пройшли далі, на широкий майданчик. Ліворуч був великий ставок. Там плавали птахи, які могли жити на відкритому повітрі. Щоправда, в деяких були підстрижені махові пір’їни, аби не полетіли.

— Зверни увагу, — сказав Електрон Степанович. — Бачиш сірих птахів он там, під берегом?

— Качки, чи що?

— Який ти не спостережливий! Придивися.

Дзьоб на місці, крила на місці, хвіст на місці — нічого особливого. І раптом один із птахів перевернувся, й виявилось, що знизу в нього замість ніг точнісінько такий же тулуб із крилами и головою.

— Це ще навіщо? — не зрозумів Коля.

— Дуже розумна вигадка еволюції, — відповів Електрон. — Одна половина відпочиває, дихає повітрям, друга в цей час шукає у воді черв’яків та мальків. Потім вони міняються ролями. І ще їх вельми вигідно розводити в ставкових господарствах. М’яса в них удвічі більше, ніж у звичайних качок, і яєць вони несуть удвічі більше.

Посеред ставка випірнуло щось велике, чорне й блискуче. Потім перед цією тушею піднялася маленька голова на зміїній шиї завдовжки метрів десять. Це був справжнісінький викопний динозавр.

— Так вони ж давно-давно вимерли! — вигукнув Коля.

— Взагалі-то так. Але кілька років тому вчені знайшли у вічній мерзлоті яйцву і їм пощастило вивести з нього бронтозавреня. Воно виросло й стало ручним.

— А навіщо ж його в Космозо тримають, якщо воно земне?

— Але у звичайному зоопарку його теж важко тримати, адже динозаври на Землі вже чимало мільйонів років не водяться.

— Нудно йому, напевно, у вас, — мовив Коля. — Цілковита самотність.

— Як сказати… У Бронті є друзі. Ось поглянь.

Коля побачив, що на далекому березі ставка з’явилась дівчинка в червоному комбінезоні. Вона була світловолоса, коротко підстрижена і навряд чи набагато старша від Колі. Дівчинка підняла руку і щось крикнула.

— Як її туди пустили? — спитав Коля.

— Це Аліса. Вона давній Бронтин друг. Вони познайомилися, коли Бронтя був ще маленький.

— Все одно небезпечно пускати, — не згодився Коля, дивлячись, як бронтозавр тягне свою немислимо довгу шию до дівчинки на березі, і вона його чимось годує. — Він же ненароком може її проковтнути.

— Не проковтне, — заспокоїв Електрон Степанович. — Він ручний.

Коля, затаївши дихання, дивився, як динозавр поволі підплив аж до берега, поклав голову до ніг дівчинки, а та присіла навпочіпки й заходилася чухати йому там, де у звірів має бути вухо. Чи є вухо в динозавра, Коля не знав, а здаля не розгледиш.

— Ходімо, ходім далі, — сказав Електрон. — Якщо хочеш, я тебе потім з Алісою познайомлю.

“Аліса… Аліса”, — подумав Коля. Ім’я було знайоме. Може, цю Алісу чекали хлопці на Гоголівському бульварі?

— А вона в космос літала? — спитав Коля.

— Авжеж. І не раз. Вона вже більш-менш відомий космобіолог.

— Скажете теж! — не повірив Коля. — Вона ж дитина.

— Сам ти дитина! Чи не все одно, скільки років людині, якщо вона знає свою справу.

Раніше б Коля сам обома руками підписався під цими мудрими словами. Він не раз доводив своїм батькам і навіть учителям, що вік не грає ролі й дорослі не мають права хизуватися своїм сивим волоссям. Але дорослі в кращому разі підсміювалися, а в гіршому починали обурюватись і вважати Колю нахабою. Та зараз у Колі закипіло почуття протиріччя. Це з ним траплялося.

— Рано їй ще до біології братися, — пробурчав він. — Ось підросте, може, ще захоче пожежником стати. Або в ляльки гратися.

— Отже, не хочеш знайомитись?

— І не подумаю.

— Ну, як знаєш, — сказав Електрон. — Хочеш на говоруна подивитись?

— Це іще що за говорун?

— Його Аліса привезла. Він запам’ятовує все, що при ньому говорять. У нього виняткова пам’ять. Знає вісімнадцять космічних мов.