Сто років тому вперед

Коля стенув плечима. Взагалі-то цікаво, але він не хотів цього показувати, тим паче що говоруна привезла Аліса. Ну й що такого? Якби Колі поталанило й він народився на сто років пізніше, він теж привозив би з космосу говорунів. У нього все попереду. Це він будуватиме ті кораблі, на яких полетить Аліса. Це він, коли виросте, першим ступить на землю далекої планети. Був би вільний час, ну, хоч би деньків зо два, Коля не пошкодував би часу, відшукав самого себе. Не виключено, що він іще живий — адже живий його ровесник дідусь Павло.

— Ти про що задумався? — спитав Електрон Степанович.

— Ні про що, — відповів Коля. — Ну, де ваш говорун?

Говорун сидів під скляним ковпаком заввишки як будинок. Двері в ковпаку були розчинені, щоб говоруну виходити назовні.

Він скидався на великого білого папугу. На голові — корона і два дзьоби замість вух, а одне вухо — замість дзьоба.

Перед говоруном стояли юрбою глядачі й розмовляли з ним.

— Розкажи що-небудь про трьох капітанів, — попрохала бабуся з маленьким онуком, який тримався за її руку й смоктав довжелезний льодяник.

— Тримайся просто, але й міру знай, — відповів їй говорун. -

Пізнавши друзів у біді, прикуй

Їх обручем стальним собі до серця,

Та, ручкаючись зразу з ким попало,

Долоні не мозоль…

Шекспір, “Гамлет”. Слова ці належать Полонію і сказані ним у напучування його сину Лаерту. Як вам подобається така постановка питання, добродійко? Я багато думав про це останнім часом.

— Ні, він сьогодні не в настрої, — мовила бабуся. — Ходімо, Ванечко, покатаємося на склісі.

— Не хочу на склісі! — заревів раптом малюк, випльовуючи льодяник на землю. — Хочу марсіянського богомола!

— Не зчиняйте галасу, — сказав другий дзьоб говору на. — Нас можуть почути пірати.

А перший дзьоб іншим голосом промовив:

— Кхрр, ппшш, брш, пршшврх.

Де ж Коля чув цей голос? Зовсім недавно. Другий дзьоб розреготався.

Звичайно ж, у марсіянському поштовому кораблі. Так розмовляли “зайці”.

— Що це? — спитав Коля Електрона. — Кого він удає?

— Космічних піратів, — відповіла бабуся, виводячи малюка, який ревів. — Я часто його слухаю.

— Ні, — заперечив Електрон, — це крик кледіанської сови. Я тут працюю і теж часто чую.

У Колі була своя думка щодо цього, але він не став нею ділитися.

Говорун задрімав. Електрон повів Колю далі.

— Може, по морозиву, га? — спитав Електрон, побачивши стовпчики-автомати.

Морозиво було слабким місцем цього в усьому іншому цілком дорослого чоловіка.

— Якщо вам хочеться, поїжте, — сказав Коля. — Я ситий,

“Напевно, тепер два роки не їстиму морозива”, — подумав Коля.

— Тоді сідай на лавку, зачекай мене.

Коля сів на м’який диван. Електрон почав чаклувати над стовпчиком, вибираючи якесь екзотичне морозиво, а Коля роздивлявся довкола. Навпроти нього росла пальма, на ній розгойдувався чистісінько блакитний ведмідь із шістьма лапами. Далі виднівся акваріум, у якому швидко плавали одна за одною оранжеві змії. За спиною, в кущах, почувся шурхіт. Коля обернувся. Нікого.

Повернувся Електрон і всівся поруч.

— Найрідкісшший вид морозива, — мовив він, — із березових бруньок. Ти б хоч понюхав.

Коля слухняно понюхав. Морозиво пахло березовими бруньками. Але від цього апетит у Колі не пробудився. А коли він одсунувся, щоб Електрон міг наминати свої ласощі, за спиною знов почулося шурхотіння, і раптом над Колиним плечем простяглася зелена кошлата рука, котра схопила стаканчик із морозивом і спробувала відняти.

Тут у Колі нерви не витримали. Він скрикнув і відскочив од лавки метрів на три. Рука належала хижій рослині. Виявилося, ожив один із кущів за лавкою.

Електрон спокійно відвів зелений пагін і, коли слідом за ним простягся й другий, сказав суворо:

— Облиш хуліганити! Застудишся. А то всі пагони обірву. А ти, Колю, сідай і не лякайся. Це кущики. Вони зовсім миролюбні, тільки ласуни. Їх тут, у зоопарку, розпестили, їх із космосу привезли на “Пегасі” Аліса з Полосковим. Вони на своїй планеті від джерела до джерела в посуху бродять.

Коля з деяким побоюванням вернувся на лавку. Звичайно, мужчина не має права виказувати страх навіть перед кущиками, що хочуть украсти морозиво. Та все-таки…

Електрон підібрав із лавки листочок від кущика, що впав на неї, і сказав Колі:

— Візьми собі на пам’ять. Буде про що вдома згадати.

Коля, намагаючись не дивитися на кущі, які все одно не викликали довіри, запхав листочок до кишені.

— Електроне Степановичуї — мовив високий, сутулуватий чоловік із поріділим світлим чубом. — Я був певний, що ви додому пішли.

— Я пішов, — сказав Електрон, — і вернувся провес ти екскурсію з юнаком, котрий ніколи ще не був у нашому Космозо.

— Я сподіваюсь, ваш юний друг не образиться, якщо ви дійдете зі мною до харчувального пункту й подивитесь, чому система відправила в драконяче містечко весь запас конопляного сім’я. Чи тепер дракони віддають перевагу коноплям перед чесною яловичиною?

— Не може бути! — вигукнув Електрон, підіймаючись на свої березові стовбури. — Я ще вчора всю систему перевіряв. Коноплі йшли в малий пташник, а яловичина — до драконів. Ти зачекай мене, Колю, погуляй.