Сто тисяч. Хазяїн

Іван Карпенко-Карий Сто тисяч. Хазяїн

Сто тисяч

Комедія в 4 діях

Дієві люде:

Герасим Никодимович Калитка — багатий крестьянин.

Параска — жінка його.

Роман — син їх.

Савка — кум Герасима, крестьянин.

Бонавентура — копач.

Невідомий — єврей.

Гершко — фактор.

Мотря — наймичка.

Клим — робітник.

Дія перша

Ява І

В хаті яку хвилину нема нікого; входе Невідомий.

Невідомий. Нікого нема... Охо-хо-х! Трудно теперечки жить на світі. А через чево і трудно? Через того, що багато розум­них понаставало... Усі торгують, а покупателі только глазами ку­пують, і торговлі нема — один убиток. Так я сібє видумал новую комерцію: хорошій будєт гендель, єжелі удастся... Попробуєм!..

Ява II

Роман і Невідомий.

Невідомий. Здрастуйте вам.

Роман. Здоров!

Невідомий. Це хата Герасима Никодимовича Калитки?

Роман. Це.

Невідомий. А де ж сам хазяїн?

Роман. Вони в город поїхали, сьогодня повинні буть назад.

Невідомий. Я з ним відался, і он сказал, щоб я при­їхав.

Роман. Може, й вони через годину будуть.

Ява III

Ті ж і Копач.

Копач. Ура! Тепер суд гласний, накриває жидків часний! Хе-хе-хе!

Невідомий. А ви разлі часний? Не похоже.

Копач. Не та рожа? Ха-ха-ха!

Невідомий. Прощайте! Я навідаюся опісля, бо у мене є діло до Смоквинова. (Пішов.)

Ява IV

Копач і Роман.

Копач. Ха-ха-ха! Замєть — це пройдисвіт! Я їх багато бачив, у мене опит і практіка. Я на них насмотрєлся... Командовал зво­дом, так пров’янт і фураж часто получав, знаю їх, да і они меня знають! Тепер літ три­дцять в одставке, по світу вольно я ходжу і в очі сміли­во усім гляжу... Стихи... Ха-ха-ха! А батько купчу й досі ще не совершив?

Роман. Ще в городі.

Копач. Хотів поздравити його з пріобрєтєнієм земельки... А Прасковєя Івановна?..

Роман. У попа.

Копач. Так! Торічелієва пустота... Хе-хе-хе! Ти цього не знаєш — це з фізики. В такім разі — адіо! К обіду я прийду. (Пішов.)

Ява V

Роман, потім Мотря.

Роман. Наче і розумний, а дурний. Тридцять літ шукає кладів і голий став, як бубон, бо все на кладах, кажуть, прокопав... І все він зна — тілько нічого не робе. (Іде до дверей і гука.) Мотре, та йди-бо сюди!

Мотря (за дверима). Чого там? Нема мені часу.

Роман. Та нам, мабуть, не буде часу і вмерти. Іди-бо! За­шиєш мені сорочку, геть розпанахав рукав, а мати десь пішли. Хо­четься мені з Мотрею побалакать, то нема за чим у хату йти, так я нарошне розірвав рукав.

Входе Мотря.

Заший. (Показує.)

Мотря. Де це ти так розпанахав?

Роман. Зачепився за вила.

Мотря зашива, Роман її цілує.

Мотря (б’є його кулаком). А це що? А тпруськи!

Роман. Хіба не можна? Ми ж восени поженимось. Чула, що батько казав?

Мотря. То тоді і цілуваться будемо, а тепер зась! Мо­же, ще батько шуткував, а ти вже й губи розпустив.

Роман. Ні, це не шутки. І мати казала, і батько казав, що кращої невістки не треба.

Мотря. Уже зашила. Іди собі, я не маю часу теревені пра­вить, та он вже батько приїхали.

Роман. Батько? Справді.

Мотря вибіга.

Ява VI

Герасим і Роман.

Герасим. А ви чого тут збіглись, роботи нема, чи що?

Роман. Та я розірвав рукав... Мотря зашила.

Герасим. А мати ж де?

Роман. Пішли до попа...

Герасим. Знайшла празник. Іди ж до роботи, бо там роти по­роззявляють та й стоятимуть. Нехай коней роз­пряжуть, а збрую зараз однеси в комору, щоб якої реміняки не порізали на батоги.

Роман. Добре. Тут жид якийсь питав вас і Копач. (Вийшов.)