Століття Якова

Обріз, якого він беріг ще з тих, повоєнних літ. Якого двічі, а то й більше разів не раз вперто змащував, а як був молодшим, то ходив полювати зайців. Нащось вперто беріг й, бач, згодилося.

Згодилося.

— Киньте свого телефона, — сказав. — Бо я стрельну.

Ростислав вилаявся і встиг сказати спочатку одне слово:

— Запам’ятай...

А далі:

— Я в районі...

Та Яків уже встиг звести курок і таки стрельнув. Прямісінько в той мобільник. Чоловік у колодязі лайнувся ще більше й чорніше, бо мобільник розлетівся на друзки й осколки ранили і руку, і щоку.

— Божевільний хрич, я тебе на куски розріжу, — кричав Ростислав. — Ти здохнеш, як пес... Гірше за пса...

І тоді Яків спокійно, аж сам здивувався, як спокійно, сказав, що єдине, цим він може порятуватися — має розказати, цим так завинила перед ним Оленка? Так завинила, що він зробив з неї тую... наркоманку...

— Тилько не обдурюйте, бо стрілятиму, — погрозив.

Ростислав, у якого кров текла і з пальців та долоні, і з обличчя, подивився на Якова хоч і зле, та спокійніше. На диво спокійніше. Він очевидячки зрозумів, що Яків таки не жартує й настроєний рішуче. А може, й те, що в образі цього божевільного старого так близько стоїть смерть. Стоїть і дивиться на нього.

І він заговорив. Яків почув, що мати в Оленки була повією й доньку рано до цього ремесла привчила. Що вже в чотирнадцять літ ця дівчина (вам вона не святою здалася, бува?) приймала клієнтів. А він, Ростислав, жив через вулицю. І витяг дівчину з того кубла. Він поселив її в себе, в іншому місті, в столиці, де вже жив. Він зробив з неї людину, хотів зробити моделлю, а може, й одружитися. А вона його підло зрадила. Всього лиш з його охоронцем. Я такого не прощаю, сказав Ростислав.

Тут голову Якова пронизала блискавка. У тій блискавці він побачив двох чоловіків. І третю — Оленку. Він захитався. Ледь устояв на ногах.

— Ви-те самі наказали тому... тому охоронцю спокусити Оленку? — прохрипів Яків.

Ростислав раптом засміявся. Зирнув так, що в Якова мурашки тілом побігли й засміявся.

— Здогадливий дід. Здогадливий... Я її перевірити хотів... А тепер... Не бійся... Я її не вбиватиму... Верну те життя, що заслужила...

Тут Яків відчув, що він от-от пожаліє цього чоловіка. Пожаліє, бо... Бо сам був чоловіком. І тоді порятує його, цего напасника. А той уб’є і його, а найголовніше — Оленку віддасть у притон. І він стрельнув.

10

Яків пішака вернувся додому, як вже геть стемніло. Бо мусив засипати колодязь. А потім згадати, як колись у колгоспі, вже зовсім був дорослим, п’ятидесятник розміняв, а заради інтересу навчився на машині їздити. Таки зміг завести й цюю дорогушу машину, сісти за кермо, пустити, аби ледь-ледь ішла, а тоді вивалитися на ходу з кабіни в траву.

Довго лежав напівпритомним. Нило від удару тіло. Підводився й не міг підвестися. Падав на бік, зводився на лікті, зновка падав. Кликав смерть і знав, що не докличеться, а якщо й прителющиться стара карга, то днів за два-три. А стильки ждати він не міг. Такечки звівся, сів, чіплячись за траву і начеб малий корчик, потім до дерева доповз. І тримаючись за стовбур, став зводитися на ноги. Нарешті звівся. Хилитався світ. І все ж на ногах стояв.

Над ним стиха шумів ліс. Розмірено, неспішно. За лісом — Яків знав — стоїть лагідна осіння погода. І все ж він й инше відав — щось змінилося у цьому лісі. Щось змінилося. Ліс не є і не буде таким, як був досі.

Глуху загрозу відчув Яків у тому розміреному приглушеному шумі. Тая загроза наростала десь здалеку. Може, й не прийде ще сьогодні. Али ци могтиме сам він до лісу навідатися після того, що вдруге тут зробив...

Яків стояв і тримався за дерево. Боявся відпустити стовбура. Не того, що впасти боявся.

«Я втратив цей-бо ліс», — раптом подумав.

Рушив. Поволі. Нога за ногу. Хитаючись.

Через якийсь час він доплентався до болота. Машини не було видно. Значить, пішла під воду.

— Господи, прости мене, — сказав Яків. — Прости мене, Господи. Я погубив одну неправедну Душу, али й порятував одну.

А може, й не душу, а просто людську істоту, подумалось йому. Все одно. Не міг не порятувати.

«Я знаю, що Ти не простиш, — подумав Яків. — Як, певне, не простив і те моє колишнє смертовбивство. Я забагато взяв на себе, Господи. Али ж Оленку, тую дівчинку, мусив порєтувати».

«Прости й ти мене, лісе», — подумки попросив.

Тут він побачив на другому березі болота, далеко, звідти не міг побачити, а побачив — хтось там стоїть. Жінка.

Котра ж?

Придивився.

Неоніла.

Як тоді на березі Бугу.

***

Голос почув.

— Ци ти не перейдеш?

— Не перейду, — сказав.

Тихо шумів ліс. Стояла Неоніла. Дівчина на диво негарна, хоч і багата. Стояла і видивлялася.

«Я не мав наміру спокушати вашої дочки», — то його голос.

Здалеку.

Два рази його били в житті, так, що не міг опиратися. Перший тоді, за наказом господаря тартака. Коли Неоніла понесла від нього.

— Можу на вашій дочці женитися, — сказав. — Хоч знаю, що не віддасте. 

— Не віддам, — сказав Неонілин батько. — Вона, може, на лиці й не вдатна, але тобі все одно не пара. Роботящий ти хлопець, але даремно мою доньку спокусив.

Тоді й сказав теї слова: я не мав наміру...