Століття Якова

Сказав і пожалів, що сказав, хоч вони були правдою.

Спокушала вона. Али він не повинен був так казати. Бо чоловік. Бо... Тартак? Тартак важив тоже, от яка біда. Ніби чужий голос у ньому озвався, коли вночі в клуню на солому до нього прийшла Неоніла. Важив не тилько запах її розпашілого тіла.

***

«От яка біда», — подумав тепер Яків.

Треба було вертатися до доми. Від цього нікуди не дінешся. Треба було вертатися. Поволечки дибцяти й відчувати за спиною чийсь подих і чиїсь кроки. Того чоловіка, Ростислава. До самого села.

А Оленка сказала те, що й мусила сказати:

— Я не вірю, що він поїхав.

— Поїхав, чого б не поїхати, — відповів Яків. — Я його впросив.

— Ви його вбили, — дівчина дивилася очима, в яких, здавалося, от-от з’явиться зозуля — та, що кує долю — тільки кому? Йому, їй, обом, комусь невідомому?

— Чим би я міг убити?

Справді — чим? Обріз лежав у колодязі-могилі. Більше він йому не був потрібен. Обріз свого діждався.

Діждався... Діжда... Глухе німе відлуння заболіло Якову.

— Я не знаю чим, але відчуваю. Чуєте, відчуваю. Я знаю Ростислава... І ні вам, ні мені цього не простять. Ви думаєте, ви мене врятували ? Я ж його... Я ж його любила. Люблю. Кохаю.

Вона підбігла й затарабанила маленькими своїми кулачками в його старечі груди. Як Улянка. Як Зося... Яків відчув — от-от упаде. І таки захитався. Али не впав, а поволі осів на землю. Вона не захвилювалася. Повернулася і побрела кудись. Тильки біля хати озирнулася і щось сказала.

— Я його зрадила, — таки розчув Яків.

...Вона зникла на другий день. Нічого не взяла. У тому платтячку, що приблудилася, зникла.

Горда.

Записка лишилася. Клаптик паперу, а на ньому букви навскоси: «Прощайте, Якове Платоновичу, за все спасибі».

Йому ж лишила чекання. Рік, другий... Тепер п’ятий. Скільки? Спершу чекав повернення, а потім листа. Звістки. Без якої він не міг умерти. В якій мало бути хоч якесь коли не прощення, то... То надія?

11

Сам-самісінький. І Олька, сучка-пасучка, не йде, якби, мо’, й зусім загнувся, то тидень пролежав би, доки хтось не знайшов би. А мо’, й більше. А Олька, бач, як Оленка була, то сабанила на батька: нащо тая приблуда, повійниця, заразниця? А як Оленка здиміла, поїхала, напала враз: то ви-те винні, таточку, не тре’ було відпускати. Пропаде тая дівка.

— Що я міг вдіяти? — казав Яків.

«Усе, що міг, зробив», — думав.

Думки наштовхувалися одна на одну. Пекло те, що зробив з тим чоловіком. Швидше б померти, а перед смертю покаятися, часом думав.

Знав, що Оленка мусить жити. Мусить йому написати. Тоді можна буде і вмерти. Типерка, коли її нема, коли закінчилися спогади про її перебування, мовби прокручене кіно пам’яті, не знав, чим жити. Ходити до сусідів? Та ж жодного ровесника в живих не осталося...

Одного дня Ніна принесла-таки письмо. Ступила на двір, дістала з сумки конверта — танцюйте діду.

Який трепет пройняв тогді Якова. З його душі високо-високо в небо вилетів голуб. Саме ж небо з лагідними очима схилилося над ним, і він погладив його рукою. Тепла хвиля вдячності залила його. Нарешті! Нарешті вона згадала про старого! Його! Свого старого діда!

«Ось і все», — сказав собі.

Та лист був од сина Артема, відставного майора, колишнього військового інженера, що жив у далекій, ніколи не баченій Яковом Пермі. Ніна й прочитала листа.