Століття Якова

Згодом подумав — чи розказувати, як додому ішов, поверх того, що вже розказав? Та Зося сама почала розпитувати.

Все ж про одну ночівлю змовчав. Пощо її і своє серце тривожити? Як уже стомився йти і став геть замерзати, згадав про село, де колись був на заробітках, тартак. Неонілу і її батька. До них і завернув.

Неоніла була вже замужем за якимось удівцем в сусідньому селі. Пішла на трійко чужих дітей. Ну й своє мала на додачу.

— Дочку свою, певно, хоч побачити? — спитав Неонілин батько.

— Ни знаю, — щиро признався Яків.

— Не тра’ їх тривожити, Нілку особливо. Чоловік той, мій зять, хазяйновитий, але суворий. Довго Ганку й признавати не вельми хотів, бо ж дитя незаконне, а як побачив, як Нілка куло його дітей упадає, то й собі серцем відтав, став більш прихилєтися, таке от діло...

12

Поступово призвичаювався до нового життя. Теперка в селі була сільрада і там головував капезеушник Степан Семенаха. Якова туди викликали, і чоловік без погонів, али з дивними знаками на гімнастерці довго розпитував про перебування в німецькому таборі, про поведінку німців і полонених. Коли Яків розповів, як до німецької армії вступити відмовився, схвалив:

— Правильно вчинили, громадянине Мех. Хоча Німеччина тепер наш друг і союзник, але краще ви в героїчній Червоній армії ще повоюєте.

Яків хотів сказати, що більше ніде не збирається воювати, али змовчав. А ось те, що він самотужки через Буг вночі по льодові перебрався, той воєнний не похвалив, сказав, що могли й за німецького шпіона прийняти. Яків щиросердно признався — на там тім боці Бугу забужанські люде казали, що тех, хто через міст йде, до Сибіру відправляють. Воєнний зирнув пронизливо.

— Запам’ятайте, громадянине Мех, що ми даремно нікуди нікого не відправляємо. Радянська влада суворо дотримується соціалістичної законності. Безпощадні ми тільки з ворогами трудового народу.

Він так ще раз кресонув сірими очима — блищали, мов край добре нагостреної коси, — що Якову на душі враз мулько стало, за плечима по спині цівка поту побігла, а за нею друга — під правою пахвою. Та воєнний враз пом’якшав, усміхнувся.

— Ви вільні, товаришу Мех. Ви тепер повноправний громадянин великого Радянського Союзу. Дякую за цінну інформацію.

Вільне життя товариша Меха взимку складалося із заготівлі дров — тепер і панський ліс зробили державним, на його тре’ було брати в сільраді наряд і за розчищений гектар відпускали підводу кругляків. Навесні зорав поле, бо Зося змогла тилько клаптик озимини посіяти. Ну, а далі звична круговерть, вже не смерті, а життя: оранка, сівба, садіння бульби, полоття й косовиця, осушення болота побіля поля, робота коло хати — чоловікові діло завсіди найдеться. Зося не відставала, шалена у своєму завзятті, тико могла в найнепідходящі моменти, коли, скажімо, косу гострив чи дрова рубав, підійти й поцілувати. Яків сердився — не прийнято так у їхньому селі. Втім, сердився так вже цільних дев’ять літ. Зося тепер доволі часто сварилася з свекрухою, а потім обіймалася й перепрошувала маму Параску солодкими, схожими на швидке куряче сокоріння словами. Наче гралася. Зате свекра Платона, що тепер тико врядигоди злазив з печі, самовіддано доглядала, мало не з ложечки годувала, а перед Великоднем покупала саморуч в балії, під повіткою, бо ж надворі теплина стояла, незважаючи на обурливе ойкання Параски — де ж то видано тако жінці чоловіка обмивати, хіба смерть накликає цея окаянна полячка, та ще й голого чужєго чоловіка миє.

— Не чужєго, а своего коханого таточка, — сміялася Зося. — Заплющуйте очі, тату, на голову воду литиму.

А мала Зосечка-Зосина підійшла і поруч материної спідниці стала:

— Бабушю, я тоше поляшка?

І оченятами, як матуся неїна, — блись-блись, а з тих оченят сонячні зайчики з хитринкою в лапках вистрибують.

— Аякже, така сама пані в дертому жупані, — забурчала баба Параска. — 3 кишень оно голодні миші виглядають.

— Миші? — Зосечка жваво оглянулася. — Де, де, бабуню?

І, не дочекавшись відповіді, побігла, заливаючись сміхом-дзвіночком по дворі.

За малою трюхикав старий дядько, а швидше дідуган — час. Та вона ще не відчувала його кроків, як і застережливо протягнутої над чорнявенькою голівкою длані старого мудригана. Зося бігла й сміялася, а за нею й Улянка поволечки дибцяла, падала й пхинькала, підводилася й далі тупу-тупу ніжками. А от Парасочка, та вже з-за хліва виходила, з нарваним щавусиком у подолі. Для борщу.

Теї весни почали вивозити в Сибір поляків. Яків було затривожився за Зосю, новий совєцький солтис, ци то пак голова Семенаха заспокоїв: боятися нема чого, вивозять тико цілі сім’ї, де всі поляки, та й то тико панів осадніков, в першу чергу тих, котрі якісь посади мали.

В селі організовувався колгосп, куди вступали найбідніші.

Коло сусідів Цвіркунів раз спинився Петруньо Луцьків, вічний сільський голодранець і п’яниця. Стояв і цмокав, похитуючись. А тоді до Якова, що тин ладив:

— Нічого, дєдьку Яшко, то всеньке наше буде. Ех, жалько, що ви-те тоже багатіти почали. Бо й вас, гляди, доведеться розкуркулювати.