Століття Якова

Поткнулися. Пройшли крізь вранішній осінній туман безшелесними примарами. Виникли у дворах, коло хат, заходили в хати. Мали, певно, чітку інформацію — з якої сім’ї в УПА є, хто на колонію ходив.

Зайшли і до Мехів. Двоє з рушницями в руках — молодший і старший. Наказали йти на зібрання до церкви. Тут до хати вступила Зося, котра якраз корову доїла, та, почувши шум, покинула. Відразу зметикувала, що й до чого.

— Джєнь добри. То у нас гості такі статечні і поважні?

Мабуть, прийшлі відразу за якимись певними ознаками — поставою, лицем, вимовою — визнали у цій жінці без страху в погляді свою. Своєї крові й роду.

— Пані єстем полька? — спитав старший.

— Нє тилько єстем, алє билам, єстем і бенде, — Зося ще більше випрямилася. — Проше пана, Зоф’я М’ялковська. Проше пана, полячка, шляхтянка і католічка. З кім мам защит розмавяць?

Її спитали, не відповідаючи: хто та звідки, як вона тут опинилася? Зося відповіла, що вийшла заміж за жолнєжа, улана Війська Польського, який уже захищав Жечу Посполиту од ненависних швабів. Тому й приїхала сюди жити — на креси всходні, одвєчну польську зємє, і цим дуже гордиться, бо принесла сюди польській дух і єнзик[20] польській. А ось мій, проше вельможного пана, муж Якуб, капрал Войска Польскєго, який захищав Жеч Посполиту, а то наші доньки — Зоф’я, Генефа і Юліана, а в колисці спить, проше ласкавого пана, донька Ядвіга. Звісно, Зося ризикувала, називаючи инші імена... Але після її слів той старший, з виразними мішками під очима, приклав руку до військового кашкета:

— До відзеня, пані Зоф’я. Щенслівего жиця...[21]

Коли вони вийшли, Зося заціпеніло опустилася на лавку. Здавалося, от-от заплаче, але вона не заплакала. Тико спитала:

— Що вони казали?

— Веліли йти до церкви, — сказала Параска. — Тамечки збирають людей. Мабуть, як у Полапах, палитимуть...

Зося підвелася, погладила по голові перелякану Парасочку, потім Зосечку. Тоді вийшла з кімнати. Як виявилося, пішла до комори. Щось там загриміло.

— Що вона робить? — Параска спитала схарапуджено.

— Хіба я знаю, — сказав Яків.

Зося вернулася, несучи на руках давню свою блузку, в якій приїхала сюди, спідницю, куртку-кожушок, чобітки, капелюшок. Зберігалися вони не знати для чого, бо навіть на великі свята не вдягала. Тико хіба час від часу діставала і просушувала. Після того вдягала, проходжувалася подвір’ям і знову ховала до куфера.

— Що ти задумала? — ступив до неї Яків.

— Я піду туди... До церкви...

— Нащо? Ти хочеш смерті?..

Почувши страшне слово, до мами з плачем кинулися старші доньки, а за ними й Уляночка.

— Не плачте, маленькі, — Зося пригорнула доньок, тоді повернулася до чоловіка й свекрухи. — Я мушу туди піти. Чуєте, мушу! Я не хочу смерті. Але піти мушу. І не стримуйте мене. Я все одно піду. Може, пощастить...

Не доказала. Але у її очах була та рішучість і затятість, яку вони вже добре знали.

— Тоді і я піду, — сказав Яків.

— Ми повернемося, — пообіцяла Зося, коли виходили з воріт.

Параска плакала. Кричала в істериці Параска-молодша. Заливалися сльозами менші. Зося із закаменілим обличчям вийшла на вулицю. У селі густо лунали крики й плач. Горіло кілько хат. Бахнув один постріл, другий. До церкви од них було зовсім недалеко.

«Куди я йду? — думав Яків, приречено переставляючи ноги. — Куди йде цяя шамашедша жінка? Хто же доглєне наших дітей, Божечку мій...»

Проте йшов. Поруч Зосі із міцно стуленими вустами. Виструнченої. Не схожої на себе.

Людей вже загнали в їхню стару дерев’яну церковку. Двоє хлопців з рушницями обкладали церкву соломою й сіном, біля сходів стояла каністра, з відчинених дверей храму, біля яких стояли ще двоє з автоматами, долинали плач, зойки і гамір.

На подвір’я якраз завели невелику групу людей, які здивовано дивилися на вифранчену пані, підвели до чоловіка з виправкою офіцера, біля якого знаходився і той, з чорними мішками під очима, котрий приходив до Мехів-Цвіркунів.

Зося і Яків, котрий стискав її руку, підійшли до чоловіка з виправкою. Той подивився явно здивовано, Зося привіталася і сказала, що вона, Зоф’я М’ялковська, ревна католичка, шляхтянка з древнього польського роду, відомого ще з часів королів П’ястів, спадкоємиця по прямій лінії полковника Януша М’ялковського, відзначеного світлої пам’яті королем Яном Казиміром за походи проти запорізьких здрайців, правнучка Конрада М'ялковського і донька Броніслава М’ялковського. Якщо пан... пан...

— Капітан Армії Крайової Збігнєв Куртовскі, — таки представився чоловік.

— Якщо пан капітан не вірить, — сказала Зося. — То ось мій паспорт, а ось наша родова грамота, видана королем Яном Казиміром.

— Вєрім, пані, але...

Капітан взяв паспорта й таки глянув.

— Конрад М’ялковські, Броніслав М’ялковські, — він наче щось пригадував.